1

Ви навіть не уявляєте, як тяжко бути янголом-охоронцем об’єкта, який тобі вкрай неприємний. Якби Вищі небесні сили дозволили обирати собі підопічних, то Азорій, найімовірніше, обрав би або нужденного безхатька, або самотню екоактивістку, або навіть проблемного підлітка з пересічної родини держслужбовців.

Але відповідно до контракту, укладеного з Вищими небесними силами, він мав оберігати й підтримувати гордовитого нахабу, надзвичайно жадібного суддю найкорумпованішого суду в місті - Захара Івановича Плеванько.

І цей новорічний корпоратив, незаконно організований у монументальному приміщенні суду, був для Азорія як всі кола пекла, в якому він навряд чи колись побуває. 

Захар Іванович, огрядний лисуватий чоловік, у свої немолоді літа полюбляв дорогі вина, веселі святкування та симпатичних секретарок. І ось спостерігав Азорій з осудом та огидою, як вправно та швидко довгоногі секретарки в коротких спідницях організовували фуршет, намазуючи ложками чорну ікру на білі багети.

А елегантні, вдягнені в брендові костюми колеги, тримаючи в руках келихи дорогого ігристого, хвалькувато обговорювали, хто що подарує в новорічну ніч своїм дружинам. І найбільшим словоблудством вирізнявся серед них саме Захар Іванович.

- Останньої моделі айфон, шуби дві, сумку того бренду…ем…із заплутаними буквами, - безсоромно розповідав.

«Мовчи, телепень, - шепотів Азорій, - твій помічник тебе пише завжди на телефон».

Але не прислухався до голосу свого янгола-охоронця безпечний суддя, а все й хизувався перед колегами своїм нечесним достатком та випадковим добробутом.

Набридло Азорію слухати цю нетверезу балаканину. Вже ошатну ялинку, прикрашену новорічними іграшками лише ручної роботи, було й то цікавіше роздивлятися, ніж червоні відгодовані пики служителів закону.

Та раптом в кабінет Захара Івановича несміливо постукали.

- Заходьте, - гаркнув незадоволено. Бо ж якраз про майбутній відпочинок на островах розмова була.

І зайшла в залюднений кабінет скромна й непоказна дівчина.

«Ох, нещастя, звідки ти взялося», - скрушно зітхнув Азорій.

- Що вам треба? – не розумів Захар Іванович нащо вона тут.

Адже якоюсь сірою мишею виглядала дівчина у своєму непримітному демісезонному пальті серед вишукано одягнених жінок.

- Захаре Івановичу, вибачте мені, що потурбувала, - ще й запинатися почала бідолашна, - але можете підписати звіт з практики, будь ласка. Я у вас на стажуванні була. І забула зовсім, що треба ваш підпис. Ось щойно згадала.

- Де ти в мене була? – перепитав, глипаючи вже трохи хмільними очима.

- В архіві сиділа. Це Алевтина, студентка, - пояснила вчасно й доречно одна з секретарок.

- Ну як треба, то йди вже сюди, підпишу, - мовив поблажливо.

І поки невдатна практикантка підходила до масивного дубового столу, то Азорій з неї очей не зводив. Бо не вирізнялася вродою чи статурою Алевтина, але ж таке миле обличчя, такі проникливі очі.

«Де ж твій янгол, зіронько?» - думав Азорій, бо бачив і відчував янгольським своїм чуттям, що глибоко нещасне це дівча.

«Хай тобі пощастить, маленька, в Новому році!» - щедро роздавав янгол подумки новорічні побажання юній незнайомці.

Однак, певно, щось таке містично-магічне відбулося в ту саму мить, спрацював той невидимий зв’язок між людиною та її янголом. Адже Захар Іванович, підписуючи той зловісний звіт із практики, зовсім не очікувано для себе поглянув із цікавістю та прихильністю на Алевтину.

«Еее, стоп, ні-ні, - занепокоївся Азорій, - у тебе дружина, дві коханки, ще й із секретаркою фіґлі-міґлі. Дай Алевтині спокій, мерзотнику!»

- Ви от що, Алевтино, - навіть і колег не соромився, негідник, - залиште мені свій номер телефону. Я б ще перевірив ваші практичні навички. Можливо, після новорічних свят здзвонимося з вами. Зустрінемося, кави вип’ємо, те-се.

Захихотіли зневажливо секретарки, ще й від колег якісь неприємні репліки почулися.

Схопила той папірець схвильована Алевтина, щось пробурмотіла стиха й бігцем попрямувала до дверей.