Розділ восьмий

Я так рознервувалась, що вискочила на вулицю, навіть забувши про те, що варто накинути пальто. Мороз холодом опалив мені плечі, сукня немов взагалі не гріла. Я обхопила себе руками, намагаючись зігрітись, переступила з ноги на ногу та влетіла у сніг. Той набився в туфлі, і я скрикнула, підскочила на місці та кинулась до будівлі. Хотіла піднятись до себе в номер, але, перетнувши хол наполовину, завмерла. Зрозуміла раптом: а куди ж я піду?

Мине певний час, і туди прийде Михайло. Це і його номер! Ми, звісно, говорили про те, що у нас нібито лише ділові стосунки, але ж я сприймала це інакше. До того моменту, як виявилось, що в нього є сім’я.

Але, може, все не так погано? Раптом це колишня дружина?

Так, звісно. Вагітна колишня дружина, що приїхала світ за очі і так ласкаво всміхається своєму екс-чоловікові.

Не буває таких збігів!

Я так розгубилась, що встала, як вкопана, і не знала, куди мені діватися. Піднятись у номер, зібрати речі і тікати геть? Варіант гарний, можна навіть попросити Василя підкинути кудись. Але ж у мене тут робота! А я зможу витримати присутність Михайла, знаючи, що він – чужий чоловік? Чи моє серце просто розірветься на шматки від одних тільки думок про це?

В голові все буквально кипіло. Я б так і стояла на місці, якби мене не гукнули.

– О, Радо, ви вже повернулись! А у нас тут проблема з бронюванням, треба подивитись, щось з програмою не так…

Це говорила Марина. Я повільно повернулась до неї обличчям, витиснула з себе подобу посмішки та промовила:

– Гаразд, подивлюсь зараз. Що трапилось?

– Та заглючив, зараза така. Тут треба тридцять три технічних освіти мати, аби у цій катастрофі розібратись, – Марина звично видавала всі слова так швидко, мов строчила з кулемету, і я мимоволі втягнула голову в плечі. – А я ж жінка проста, з села родом… Ви, до речі, містянка, Радо? Звідки? Зі Львова може? Кажуть, наш шеф звідти…

– Я з Києва, – відповіла я спокійно.

– О, столична! Напевне, важко тут, у наших краях. Сідайте, сідайте!.. – вона всадовила мене на стільчик. – А я от з села…

– Ви вже казали.

– І чоловік мій з села. Зате ми рівня! Важливо вибирати собі такого чоловіка, з яким можна рука об руку все життя, з яким на одному щаблі, щоб ніхто нікуди не стрибав. І одного віку, от...

– Ми живемо в світі, де можливі різноманітні варіанти, – грубо відрізала я.

Було зрозуміло, що Марина натякає на Михайла. Чому вона вирішила раптово підняти цю тему, я не знала, але вирішила, що не дозволю її розвивати.

– Так-так, звісно… А ви вже бачили сина пана Михайла? Такий славний хлопчик! А на батька як схожий! Пощастило дитині, такого тата мати і таку симпатичну маму…

– Так, пощастило.

Мені довелось докласти чимало зусиль, аби всміхнутись Марині у відповідь. Вона, здається, була дуже здивована моєю витримкою, настільки, що навіть сама більше не стала нічого додавати. Я подумки видихнула з полегшенням, бо розуміла, що наступний випад могла просто не витримати. Не настільки я добре собою володію, аби ні на що не відреагувати.

На щастя, мені вдалось сконцентруватись на тому документі, що заглючив у Марини. Виявилось, що вона при бронюванні намагалась впхати сім’ю з п’яти чоловік в номер, розрахований на двох – от система і дала збій.

– Програма не дозволяє поселити туди таку кількість людей, – промовила я. – Оберіть для них інший номер та виконайте бронювання, все вийде.

– Але ж вони обіцяли доплатити!

– Система – не людина, вона хабарі не бере, – я додала суворості в голос. – І не можна так грубо порушувати правила готелю. Змініть бронювання, і все буде добре.

– Ми завжди так працюємо!

– А зараз будемо працювати інакше.

Марина фиркнула.

– Гаразд, – буркнула вона. – Далі я сама.

Я встала з її місця і, намагаючись ігнорувати важкий і сердитий погляд Марини, рушила геть. Повернула до коридору, ледь не врізалась в Валентину, що якраз кудись бігла, та навіть слова не сказала покоївці. Та пробурмотіла собі під ніс вибачення, тоді здивовано покосилась на мене, певне, здивована, що я так вперто мовчу, але обійшлась без зауважень.

Я зупинилась в коридорі, в темному кутку, і вперлась спиною в стіну. Розуміння, куди мені йти, так і не з’явилось. Може, зібрати речі, доки не пізно? Але туди може прийти Михайло, а перетинатись з ним я не хотіла. Хай сам пояснює дружині, хто я така.

– Ти бачила нашу видатну помічницю Роганчука? – долинув з холу раптом голос Валентини. – Чого це вона така сіра, мов стіна? Зауваження зробив, чи що?

– Та до нього ж жінка з дитиною приїхала. Ти не бачила? Така красуня! Ще й з пузом. А тут ця… Зрозуміла, видно, що захомутати мужика не вийде… От і ходить, труситься, що її через день з роботи попруть…

Я закрила обличчя руками. Господи! Тільки чуток мені не вистачало. Яка мерзота…

Звісно, я могла вийти до жінок та поставити їх на місце, але не мала жодних сил. Замість цього рушила коридором далі, піднялась сходами на потрібний поверх… але далеко теж не зайшла, бо мені назустріч вискочив Віктор Савін.