Розділ шостий

Я була собою горда. Не знаю, як мені це вдалось, але я абсолютно спокійно «познайомилась» з Вадимом, провела його з Галиною-Адельжаною до номеру, побажала гарного відпочинку, а сердите «щоб ти здох» не сказала навіть поза очі.

Марина дивилась на мене з деякою мірою захвату. Звісно, вона поняття не мала, яка особиста історія пов’язує мене та Вадима, хай йому грець, але навіть без будь-якого особистого підґрунтя вона з пані Куріпкою не впоралась, тож була щаслива, що я прийшла їй на допомогу.

Я звеліла собі не нервуватись. Ну, козел мій колишній. То й що? Добре, що я не встигла вийти за нього заміж. Треба буде подякувати Галині за те, що вона трапилась у Вадима на шляху десь у переддень нашого весілля, і він вирішив, що йому потрібна в цю мить саме така жінка. Мене це врятувало.

Натхненна своїм успіхом, я буквально полетіла до рецепції. Там дізналась, що масштаби проблем більші, аніж мені здавалось до того. Роганчук уже розібрався з Савіними, виявилось, що там нічого критичного, але приїхали якісь перевіряючі, шукали вогнегасник…

Знайшли, звісно, там, де він має бути. А потім знайшли ще шмат непосипаної криги, послизнулись, і тепер ми маємо перевіряючого з ознаками струсу мозку і лікаря, якому ще треба годину, аби нарешті дістатись до місця роботи, де він мав знаходитись, але взяв відпустку на кілька днів, а Михайла про це попередити забули. Роганчуку довелось згадувати все те, що він вчив в університеті, як не крути, дипломований спеціаліст, дарма, що без досвіду роботи. А всі проблеми з гостями успішно упали мені на голову.

Проблем було чимало. За дві години я ні разу навіть не присіла, гасаючи туди-сюди по поверхах. Потім посидіти таки довелось, бо я виявила, що дала збій система бронювання, бо хтось нормально не зберіг дані, а набирати Марина, що сьогодні відповідала за реєстрацію гостей, могла тільки одним пальцем. Ну гаразд, двома, ціляючи по буквах на клавіатурі і роззираючись в пошуку чергового потрібного символу.

Після мого втручання справи пішли трохи краще, але не надовго. Я сиділа з ноутбуком на колінах в підсобці, схована за горами постільної білизни, тож сюди періодично заходили покоївки. Зазвичай вони робили це тихо, але цього разу мене привітав гучний кашель просто біля таць із їжею.

– Лізо? – занепокоєно перепитала я, піднімаючи очі на дівчину, що тримала в руках стосик тарілок та буквально задихалась над ним. – Ти захворіла?

– Кх! – озвалась Ліза. – Не… Кх… Хвилюйтесь, це алергія, це не заразно… Хтось приніс квіти, кх, а мені від них погано… Зараз я віддихаюсь… Кх, кх!..

– Дідько, – вилаялась я, приблизно уявляючи собі, чим це може скінчитись. – Так, Лізо, тут, в кімнаті, ніяких алергенів нема?

– Тут – нема, – хитнула головою Ліза. – Та я зараз…

Вона примостила тарілки на столик, запустила руку в кишеню і дістала звідти інгалятор.

– Зараз…

Дівчина спробувала забризкати собі горло, але пальці лише ковзнули по гладкій поверхні балончику і втримати його не змогли. Лізі явно було гірше, аніж вона намагалась продемонструвати. Я швиденько закрила ноутбук, відклала його вбік, всадовила Лізу на своє місце та вклала їй у руки інгалятор. Цього разу дівчині нарешті вдалось ним скористатись, і вона задихала рівніше.

– Побудь тут, – звеліла я, – зараз ми знайдемо лікаря.

– Але треба вже… Там гості… Замовили у номер обід…

– Я сама подам обід у номер, – заявила я. – Не переживай. І все розкладу так, як треба… Лізо, здоров’я – це серйозно, ти не можеш так собою ризикувати. Ніяких дурощів, гаразд? Ми домовились?

– Ми домовились, – пошепки озвалась дівчина.

Я кивнула. Прихопила тарілки, які вона намагалась взяти з собою, і побігла донизу. Дорогою ледь не налетіла на Михайла, але він встиг спіймати мене і не дати зарити носом.

– Обережніше, – промовив чоловік. – Не хочу ще й тебе перевіряти на предмет струсу мозку.

– Дякую, – видихнула я. – У нас там проблема. У покоївки, Лізи, алергія на якісь квіти, здається, в неї астма, бо я бачила у неї інгалятор. Приступ… Я лишила її у підсобці, відпочивати, сама розберусь з обідом, але їй потрібна допомога, лікар.

– Чорт, – прошипів Михайло. – Який дурень її покоївкою влаштував, з таким діагнозом?.. Зараз я подивлюсь. Наш медик вже майже приїхав, розберемось… Ти куди?

– Подавати обід у номер, там замовили, – пояснила я. – Мені поспішати треба, напевне, я…

– Так, біжи, – кивнув він, більше не тримаючи мене, і я зірвалась з місця, продовжуючи свій шлях.

Ледь не заблукала у готельному комплексі, доки знайшла потрібний мені вхід на кухню, але мети все-таки досягла. Зрештою, таця з замовленими стравами була у мене в руках, і я рушила до номеру, у який повинна була це віднести.

Що це номер пані Куріпки і бісового Вадика, я зрозуміла тільки тоді, коли зупинилась біля дверей. Але відступати було пізно, дарма, що контактувати я з ним дуже не хотіла. Тож, зібравшись з думками і подумки проклявши той день, коли я взагалі зустрілась з Вадимом, я постукала.

Відчинив мені колишній. Я привітала його найсолодшою усмішкою, яку взагалі була здатна з себе витиснути в цій ситуації, і спокійно промовила:

– Обід в номер, як ви замовляли.