Розділ п'ятий

Те, що номер – наше житло на найближчі кілька тижнів, і я, і Михайло розуміли аж надто добре. Зрештою, я переказала йому ту розмову, ну, тільки без уточнень про коханку. Роганчук сприйняв моє повідомлення максимально спокійно та з усмішкою, сказав, що нічого страшного – зрештою, номер досить великий, помістимось. А тоді відправив мене до спальні, а сам пішов до іншої кімнати.

Ввечері я була настільки втомленою, що вирішила, що там, за стіною, просто друга спальня. Сон накрив мене хвилею, варто було голові торкнутись подушки, я не встигла спитати ані про вечерю, ані про мої обов’язки, ані про план на наступний робочий день. Зате виспалась, не думаючи ні про що погане.

Відкривши зранку очі, я кілька хвилин дивилась в стелю, намагаючись зрозуміти, де я і як тут опинилась. Власне, правильна відповідь прийшла в голову досить швидко, а тоді мені знадобився деякий час на те, щоб зрозуміти, яким чином я вляпалась у все це. Тиха домашня дівчинка!

За кілька днів вмудрилась розбігтись з нареченим, впасти в обійми чоловіка, якого ледь знала, а тоді погодитись працювати на нього без жодних стосунків і поїхати до Карпат. Мені ще пощастило, що Роганчук не виявився маніяком якимось! А то я знала його лише як економіста, і то по онлайн-уроках, а не особисто, і тут так легко та по-дурному зірвалась з місця, вимкнула телефон… Ідіотка, що й казати. Ну, зате ідіотка, яка отримала класне місце і можливість не застрягнути у власних почуттях та жалю через Вадима.

Впораюсь якось.

І Михайло нормальний.

Дійшовши до цієї прекрасної думки, я вибралась з ліжка, загорнулась в халат і вирушила на пошуки ванної.

Я вчора не розглядала номер, але сьогодні виявила, що він складався з трьох сегментів. Один з них – спальня з величезним ліжком, в якій, власне, я ночувала, другий – щось середнє між кімнатою та коридорчиком. Саме сюди гість потрапляв, відкриваючи номер. Справа була чимала шафа, в яку легко можна було поставити валізи або розібрати їх вміст. Далі виявився невеличкий, шириною не більше метра диванчик, аби кожен міг присісти, роззутись, подивитись у дзеркало, що висіло навпроти.

Зліва окрім дзеркала були ще й двері у ванну та туалет. Далі – міні-бар, кілька стільців, трохи вільного простору та вхід до двох кімнат. У другій вчора ночував Михайло.

Я спочатку думала зайти до ванної, але чомусь подумала, що треба б з ним привітатись. Зупинилась невпевнено на порозі і постукала. Мені здалось, що я почула, як мене гукнули, але, коли штовхнула двері і зазирнула всередину, виявила, що всередині пусто.

А ще зрозуміла, що кімната ну дуже відрізняється від моєї. Тут був телевізор, зручні крісла, диван, треба сказати, середньої довжини, величезні вікна, стіл, полиці… І жодного натяку на ліжко. Власне, судячи з усього, воно тут і не планувалось.

Я зробила невпевнений крок вперед. Він що, поступився мені тим величезним ліжком, а сам, при його-то зрості, спав на цьому коротуні-дивані? Він геть з глузду з’їхав? Хто ж так робить? А я, ідіотка, навіть не подумала перевірити. Господи, соромно-то як…

Картаючи себе, я так втонула у думках, що навіть не почула, коли до кімнати хтось зайшов. Теплі руки лягли мені на плечі, і я аж підстрибнула на місці, скрикнула від несподіванки, стрімко розвернулась – і зіткнулась обличчям до обличчя з Михайлом. Той дивився на мене з легкою усмішкою, а його долоні ковзнули нижче по моїх плечах до ліктів. Він трошки міцніше стиснув пальці, мов пригортаючи мене до себе, та протягнув:

– Бачу, ти вже прокинулась. Рання пташка?

– Ага, – кивнула я. – А ти… Спиш на дивані? Він же малий!

– Ну, краще малий диван, аніж велика підлога, – підморгнув мені Роганчук. – Як тобі спалось, до речі?

– Чудово. Але після цього я маю намір спати на дивані. Не може начальство бути в гірших умовах, аніж підлегла!

– Не вигадуй, – закотив очі Михайло. – Я чоловік. Я не можу дозволити тендітній дівчині мучитись на дивані!

– Ми – керівник і підлегла…

– І що? Від цього мої принципи мають десь відпасти, а сам я мушу перетворитись на чурбана, який не здатен дівчині місцем поступитись? – Роганчук заперечно хитнув головою. – Цього не буде. Я ніколи не зраджую собі та своїм правилам.

Чомусь ці слова боляче різонули по свідомості. Не тому, що він хотів про мене подбати та звільнити мені місце для сну, це якраз було приємно, хоч я і відчувала себе незручно. Ні! Його правило – не мати стосунків з підлеглими, а я з незвичною для себе ясністю зрозуміла щойно, що хотіла б цього. І чого, ідіотка, відмовилась бути з ним, коли Михайло сам, без будь-яких натяків, пропонував мені бути з ним? Хто мене за язик тягнув?..

– Я не можу дозволити тобі спати на цьому дивані! – вигукнула я. – Не можу! Це буде неправильно.

Здавалось, відстань між нами і так була мінімальна, але Михайло зробив ще півкроку мені назустріч, і відстань між нами зійшла до нуля. Він знову погладив мене по руках, а тоді промовив:

– Тоді що ти пропонуєш? Я не дам тобі ночувати на дивані. Це для мене неприпустимо.

Я відчула, як у мене стрімко червоніють щоки – і через слова Михайла, і через варіант, що щойно спалахнув у мене в голові. Запропонувати це йому?.. Дикість! Але я все одно випалила:

– Ліжко велике, там четверо можуть поміститись! Ми можемо просто лягти по різні боки і не скручувати шию на дивані.