Розділ четвертий

Дорога минула спокійно. Вимкнути телефон було чудовою ідеєю, тож мене ніхто не турбував зайвими дзвінками та повідомленнями. Михайло, щоправда, вже в потязі поводився так, ніби ми були винятково колегами. Я розуміла, що так і має бути, але всередині все одно немов завівся малесенький черв’ячок, що потихеньку гриз мене. Можливо, він так швидко відмовився від ідеї стосунків зі мною, бо я й не зацікавила його зовсім? Так, маленька інтрижка, яка нічого не означає?

Довелось докласти зусилля, аби не накручувати себе і не продовжувати думку, що так надійно засіла в голові. Та я впоралась. Решту дороги провела, читаючи книгу, яку прихопила з собою. Іноді ми з Михайлом перекидались кількома фразами і навіть обговорили одну цікаву економічну теорію, але зрештою кожен був поглинутий чимось своїм. Я ковзала поглядом по стрічках тексту, на жаль, не завжди до кінця уловлюючи суть написаного, а чоловік дістав свій ноутбук і працював над якимись документами.

Коли ми дістались до місця призначення, було вже достатньо пізно. Михайло підхопив мою валізу і легенько обійняв мене однією рукою, підштовхуючи до виходу.

– Треба поспішити, бо потяг на цій станції зупиняється лише на кілька хвилин.

– Так-так, – оживилась я. – Йду. Пробач, якщо десь підвисаю, я рідко подорожую… Точніше, пробачте. Так правильніше, напевне.

Михайло на мить зупинився, а тоді промовив:

– Не варто так офіційно зі мною говорити. Можна на «ти», принаймні, коли ми наодинці. Якщо поруч буде хтось із підлеглих, тоді, якщо вважаєш за потрібне…

– Вважаю, звісно. Я ж лише помічниця.

– Ну то й що? Я обираю варіант неформального спілкування.

– Так, але…

– Не заморочуйся, – весело підморгнув мені Роганчук. – Але, якщо тобі це принципово, звертайся на «ви» при свідках. А зараз ходімо, а то ми точно поїдемо зараз далі.

Я схопила свою сумку, поправила пальто і поспішила за чоловіком. Хвилини протікали аж надто швидко, і ми ледь-ледь встигли вийти з поїзда, як він вже рушив далі. Ми ж лишились на відкритому напівпорожньому вокзалі.

Новорічні свята були вже на носі, але для того, аби приїздити на курорти, ще надто рано, тож не варто було дивуватись порожньому вокзалу. Але я очікувала, що нас хтось зустріне. Навіть роззирнулась спеціально, чекаючи того, хто б зустрів, і нарешті помітила неподалік автомобіль та невисокого повного чоловіка, що топтався коло нього.

– Нам туди, – помітивши, куди я дивлюсь, підтвердив моє припущення Михайло та рушив у визначеному напрямку. Я ж зробила спробу підхопити валізу, але отримала натомість важкий погляд від Роганчука і сувору відповідь: – Я сам.

– Але ж… Всі руки зайняті…

– Ким би це я був, якби дозволив тендітній дівчині тягати важкі валізи? – поцікавився уїдливо у мене Михайло. – Не вигадуй. Йди собі спокійно.

– Та вони не такі вже й важкі…

– Достатньо важкі, аби я не дозволив тобі нічого носити.

Я зітхнула і здалась, просто поспішила слідом за Михайлом.

Автомобіль, що чекав на нас, був не першої свіжості. Я впізнала модель, на такій колись їздив наш тато. Марці було уже років з двадцять, ну, може, трошки менше…

– Пане Михайло! – зрадів чоловік, і я зрозуміла, що це не водій таксі, а якийсь підлеглий Роганчука. – Нарешті прибули! Радий, радий вітати… А що за панянка? О, це, певне, ваша дівчина?..

Я зраділа, що зараз на вулиці було достатньо темно, бо принаймні мої червоні щоки зараз ніхто побачити не міг.

– Це моя особиста помічниця, – спокійно відповів Михайло, а тоді додав: – Я не допускаю особистих стосунків з підлеглими.

– А-а-а! – вигукнув чоловік. – Розумію, розумію. Сідайте… Мене звати Василь. А вас, панянко?

– Рада.

– Рада! Дуже приємно, – присвиснув він. – Цікаве яке ім’я… Не маєте часом ромських коренів?

– Ні, – всміхнулась я. – Просто моїй мамі подобалось ім’я, і все. Жодних родичів серед ромів.

– Та то я дурню сказав, – зареготів чоловік. – Які цигани… Білявка ж. Сідайте, сідайте.

Василь говорив дуже швидко, немов боявся, що зараз його змусять замовкнути. Видаючи ледь не сто слів в секунду, він ще й крутив головою та вмудрявся кидати підозрілі погляди на Михайла. Причини цих поглядів мені були невідомі, але здалось, ніби Василь побоюється начальства.

Уже в машині він прокашлявся та промовив:

– А як же це, ви проти стосунків на роботі… А ми ж з дружиною вдвох на вас працюємо…

– Ви працюєте у різних сферах, – відповів Михайло. – Крім того, це правило стосується тільки мене особисто. Серед підлеглих… Не маю нічого проти, якщо стосунки не впливатимуть на продуктивність праці.

– О, це ви дарма, – реготнув Василь. – Ну, тобто, правило для себе таке придумали. Дивіться, у вас така краля…

– Стежте за дорогою, будь ласка, – обірвав його Михайло. – І будьте уважним. Я не хочу випадково потрапити в аварію через розмову про моє особисте життя.

– Та я ж нічого… Просто якщо одружитись, то дружина потім за таких красунь поруч на роботу буде волосся видирати… Зрозумів. Все-все, мовчу. Мій рот зашитий грубою ниткою. Я лише…