Розділ третій

Мама дивилась на мене квадратними очима і, здається, відмовлялась чути те, що я їй кажу. Вигляд у неї був дещо ошалілий, голос звучав так, немов вона цілий день їла холодне морозиво та блукала без шарфа на вулиці, де якраз сипав сніг.

– Тобто як це ти їдеш? – спитала вона уже, напевне, втретє з того моменту, як я повідомила про те, що знайшла роботу і збираюсь зараз же туди вирушити. – Радо, ти, певне, здуріла? Незрозуміло куди! Незрозуміло з ким!

Я протиснулась повз маму до своєї кімнати і зараз стояла з сумкою в руках, намагаючись знайти на своїх восьми квадратних метрах те, що мушу обов’язково забрати. Мамин голос чувся десь на фоні, і я не надто концентрувала увагу на її словах. Куди більше мене хвилювала перспектива упакування речей.

Досі мені не доводилось далеко їздити одній. Зазвичай поруч були батьки або краща подруга. І мама завжди допомагала мені складати валізу, аби я нічого не забула. Зараз же я планувала зробити все самотужки, бо, власне, ніхто б не схвалив мій порив. Ну, подруга, Мар’яна, могла б і схвалити, а от мама точно ні. Вона й зараз стояла у мене десь за спиною і дивилась осудливо, свердлила поглядом і чекала, доки я поясню, що саме задумала.

Та зараз я відчувала дивне тепло в грудях, і воно ставало сильнішим, варто мені було подумати про те, що ось-ось я поїду геть з дому, стану самостійнішою, ніж будь-коли раніше, отримаю новий досвід. А ще знизу, просто під нашим під’їздом, стояла машина Михайла, і я поспішала до нього. Не можна підводити чоловіка, який подарував мені шанс на нове життя.

– Я не здуріла, мам, мені просто терміново потрібні зміни, – терпляче пояснила я, розуміючи, що в спокої мене все одно не залишать. – Що мене тут, власне, тримає?

– Радо…

– Наречений мене кинув, – я легко знизала плечима, – і я, здається, не дуже-то за ним і сумую. Може, й не кохала. Мені треба розвіятись. Відчути свободу, розібратись в собі…

Мама підійшла до мене впритул і взяла мене за руку. Я здригнулась, бо розуміла, що може послідувати за цим доторком. І справді, мама зазирнула мені в очі і м’яко, ніжно промовила:

– Радочко, я знаю, що тобі складно зараз. Вадим вчинив неправильно. Але це не привід ховатись від усього світу. Не привід їхати світ за очі. Ти подумала про своє майбутнє? Не завжди від неприємностей вдасться втекти.

Напевне, вона говорила це, вважаючи, що мої сьогоднішні дії – це наслідок учорашньої істерики. Ну, так, в тому числі, але я не відчувала себе аж надто збудженою, не мала переконання, що кою якісь дурниці. Радше навпаки. Це було зважене рішення.

Вчора, погоджуючись працювати на Михайла, я відчувала себе дещо навіженою. Але минула ніч, я відіспалась, остаточно заспокоїлась та зрозуміла, що мені фізично треба поїхати подалі звідси. Так для всіх буде краще. Всім! А мені в першу чергу.

– Мені нормально, – відповіла я. – Просто мені потрібне перезавантаження, мам.

– Ти не можеш просто так взяти і поїхати! – вигукнула мама. – Так не робиться! Всі будуть переконані в тому, що ти просто втекла...

В цю мить я зрозуміла, наскільки ми з мамою насправді не були схожими. А мені-то здавалось… Я завжди рівнялась на неї. У нас з мамою було однакового відтінку світле волосся, але у мене воно вилось хвилями, і я постійно випрямляла його, аби мати таку саму зачіску, як і вона. Вона не використовувала макіяж, вважаючи, що це псує природну дівочу красу, і я піддакувала матері, сахаючись звичайної туші, мов вона могла мене вкусити…

Між сукнею та штанами завжди обирала останні, бо це було мамі до смаку. Засмучувалась, що очі у нас різного відтінку, у неї світліші, ніж у мене. І зросту ми різного, хоч і схожої комплекції, а останнім часом вона ще й стала зовсім коротко стригтись, а якщо я зроблю собі таку зачіску, то перетворюсь на справжнього страшного пуделя.

Але зараз, вдивляючись в зблідле мамине обличчя, я прийшла до несподіваного висновку: а ми ж надзвичайні різні. Навіть незрозуміло, як воно так склалось, просто дивились на життя різними очима, і це ніяк не змінити.

– Мам, – зітхнула я, – а що, як мені наплювати, що подумають інші?

– Ми й так нічого не пояснили гостям, незрозуміло, чому зірвалось весілля…

– А хіба не все одно? Воно просто зірвалось. А як питатимуть… Ну, кажи нашим родичам, що я у переддень весілля зустріла чоловіка своєї мрії… Мільйонера, скажімо! І сталось у нас з ним кохання з першого погляду. Я подзвонила Вадикові, сказала, що не можу більше лишатись з ним ані секунди, сама скочила з мільйонером у потяг та поїхала далеко-далеко. В Карпати. Чи в Альпи. Чи до найближчого аеропорту, а звідти на Мальдіви… Та вигадай що-небудь, ти ж можеш!

– Радо, – жахнулась мама, – що ж ти таке говориш!

– Ну, ти ж не хочеш озвучувати офіційну версію, за якою я поїхала працювати, то давай таку.

– А навчання? Ти подумала про навчання?

– Наш університет виходить з канікул на початок наступного семестру лише на початку лютого, – похитала головою я, – і навчання це полягає в проходженні практики. Я просто подам документи про працевлаштування. Так що про свій семестр я подумала в першу чергу, так навпаки буде краще. І матиму гарні кар’єрні перспективи.

У світлих очах мами спалахнув справжній жах.