Новорічна плутанина

– Пані Сніжано ! Чому скрізь такий безлад? – Відмахуючись від лапатих сніжинок, які веселими роями кружляли по офісу, пан Льодовик  намагався надати своєму голосу суворого керівного тону. Снігопад на хвильку зупинився, а його диригентка дзвінко засміялась.

– Це ж так весело! Дозвольте хоч трохи відволіктись від паперової нудьги!

– Ну, знаєте, свято вже стукає у двері, а в нас роботи…

– …розпочатий і майже закінчений край! – весело пролунало у відповідь.

   Пан Льодовик відкрив рота, щоб заперечити, але раптом й справді хтось несміливо постукав. Вихор сніжинок застиг в очікуванні, а в двері обережно просунулась м’яка оксамитова мордочка з добрими великими очима.

– Ну, що ж таке? Ще рано! Повертайся до себе, будь-ласка. Я повідомлю про початок подорожі! Повний хаос, анічогісінько без мене зробити не можуть… –  Забувши про нещодавню розмову, Льодовик Всезнаючий побіг назустріч оленю ( а це постукав саме він – магічний кур’єр новорічних посилок). Двері за ними безшумно зачинилися, а сніжинки продовжили перервану забаву! Сніжана Чарівна – керівниця відділу виконання новорічних побажань – вдихнула аромат  кави, зробила ковток і, прицмокуючи, закрутилася на офісному стільці разом з сніговим вихором у веселому танці. Її погляд раптом зупинився на купі подарунків, що очікували своїх адресних листівок і вона невдоволено плеснула в долоні: враз вихор застиг і поволі розсіявся на підлозі.

– Та-а-ак, поглянемо, що у нас тут. – Екран монітора заблимав миготливим синім світлом  і показав список новорічних адрес, куди найближчим часом мали потрапити подарунки. Сніжана швиденько пробігла очима по рядках – все заповнено, залишилося тільки наклеїти листівки і відправити. Взяла перший пакунок, піднесла до нього листівку – та слухняно зайняла своє місце завдяки магічному, швидко застигаючому клею. Друга листівка, третя, четверта …Справа пішла легко, стовпчик готових до відправлення посилок зростав на очах.

– Сніжано, тебе викликають до відділу Дивовиж – просили з’явитися негайно! – в двері просунулася розпатлана голова захеканого ельфа і одразу ж зникла.

– І так завжди: хочеш відпочити – не дозволяють, візьмешся до роботи – переривають! І що мені залишається? – театрально закотила очі пані Сніжана і вже за мить цокотіла каблучками по довжелезному коридору Майстерні  Новорічних див. Тим часом в двері, штовхаючись, залетіли троє дітлахів. З їхніх рук марно пробувала вислизнути зимова хурделиця, борсаючись у великому полотняному мішку. Діти радісно верещали і з усіх сил намагалися втримати мішок. Хурделиця вже наполовину вивільнилась і підняла у повітря стовп сніжинок, що сумирно лежали на підлозі і закрутила їх разом з підписаними листівками. На якусь мить приміщення перетворилося у велетенську круговерть сніжинок, листівок, дитячого сміху, вереску та завивання хурделиці!

  – Ах ви малі бешкетники! – над головами дітлахів виросла грізна постать їхнього батька, пана Льодовика. – Ану, віддайте негайно мішок! Швидко до мене в кабінет і, щоб за годину навіть не спробували вийти звідти! Востаннє я беру вас з собою на роботу! Щоб я ще раз … – Слова його вже губилися в стінах коридору. В кабінеті пані Сніжани все втихомирювалося: сніжинки знову приземлилися на підлозі, а листівки поволі осідали на посилки і приклеювалися – хто куди! Коли остання листівка зайняла своє (не своє) місце, спрацював голосний дзвіночок. Це означало, що всі посилки відмічені листівками і готові до відправлення!. За хвилину двері знову відчинилися і поважно зайшов той самий магічний кур’єр, змахнув головою з розкішними гіллястими ріжками і всі посилки, як по команді, акуратно розмістилися на позолоченому возі! Олень тупнув ніжкою, вікно прочинилося і з нього вилетів чарівний караван з подарунками!

   Тієї ночі кожен в місті чекав на диво: і дітлахи, які марили новорічними сюрпризами, і серйозні дорослі, що вголос заперечували наявність новорічної магії, але в душі сподівалися бодай на невеличке диво (хоча, звісно, див не існує, бо це все дитячі вигадки), і навіть старенькі дідусі з бабусями, що починали потихеньку сумніватися у відсутності магії (бо за все своє життя побачили багато всіляких див). І диво таки прийшло.

   Першим, хто з ним стикнувся, був Дмитро - серйозний власник  мережі крамниць солодощів. Того вечора він зупинив своє авто перед будинком, втомлено відкинувся на сидіння і потер скроні руками.

– Ну, от – знову свята, знову відпочинок, відпустки, замість того, щоб працювати. Тільки ж що запустили нову лінію виробництва цукерок! Як я перевірю, чи вона швидкісна, чи не буде пошкоджувати цукерки, чи не буде якогось збою в роботі? – Так він бурмотів, пробираючись через кучугури снігу до дверей. Ключ вислизнув з рук і впав під ноги. Чоловік схилився, побачив у сутінках невеликий пакунок.

– Що б це було? Гм, дивно, моє прізвище та адреса… Я не замовляв нічого…. – Вже, ввімкнувши світло і всівшись, не знімаючи верхнього одягу, на диван, він нетерпляче почав розгортати папір. Із зіжмаканої обгортки та поролону показалася блискуча поверхня великої снігової кулі. – Оце так, дивина.

   Куля виблискувала відполірованою поверхнею. Чоловік потрусив її і всередині кулі піднялася снігова буря впереміж з блискітками. Вони поволі осідали на іграшкові санчата, стежки та велику гіллясту ялинку. Дмитро щось помітив всередині кулі. Придивившись уважніше він побачив позаду ялинки макет парку, дуже схожого на той, міський, в якому він провів своє дитинство. І тут він згадав про запрошення свого давнього шкільного друга зустрітися в новорічну ніч біля ялинки!

– Як я міг забути, адже ж домовлялися! – Ляснувши себе долонею по чолу, чоловік заметушився, щось шукаючи по квартирі, знайшов, поклав до кишені куртки, трохи подумав і схопив під руку снігову кулю та за хвилину вже від’їжджав з двору.

  Тим часом, відмахуючись від знятої Дмитровою машиною снігової пилюки, до сусіднього будинку ввійшла із такою ж посилкою Ярина, Дмитрова сусідка. Вони частенько перемовлялися через паркан, навіть якось одного разу разом пили каву в затишному кафе, але далі таких коротких зустрічей справи не пішли. Хоча серцевий ритм Ярини і давав збій при зустрічі з Дмитром, він обмежувався коротким: «Привіт. Як справи?» і йшов, часто не чекаючи відповіді. А вже ввечері,  дивлячись на м’яке світло із сусідського будинку, сам собі обіцяв, що обов’язково знайде час і запросить Ярину на каву і шматочок бісквіту у тому кафе (Ну, бо там реально неймовірна кава, а самому смакувати якось не хочеться. А ви що подумали?).