Шепіт в її голові змушував кров буквально стукати по скронях, здавлював мозок в міцних тисках. Легені глумливо стискались, мов гелева кулька, яку навмисне голкою проткнули. Варвара божеволіла від власних відчуттів, що загострювалися з кожним її новим вдихом.
Пітьма в кімнаті згустилася, повільно підкрадаючись. Варвара не любила темряву в якій чатували блукаючі вогні, фейрі та решта нереального, що малювала її божевільна фантазія. Але над усе вона ненавиділа їхній шепіт, який задирався прямісінько в задвірки її свідомості, дряпаючи, скиглячи, молячи про рятунок. Ледве чутне бурмотіння молитви, потрісканими губами їй зовсім не допомагало. Варвара була на межі.
Так було не завжди, тільки останні два роки. З настанням першого снігу, коли всі довкола раділи білосніжним пластівцям, Варвара замикалася в кімнаті, гучно ридала згадуючи маму. Два роки назад всі заголовки газет та новин були як один:
«Опади перетнули максимальну позначку за останні п’ятдесят років, що спричинило жахливу аварію-трагедію на мосту Патона! Жінка загинула, через водія, який не втримав керування через перший сніг та незмінену шину на автомобілі. Жінка вилетіла із заднього пасажирського місця через лобове скло. Поліція підтвердила несправність паска безпеки. Тіло так й не знайшли, яке скоріш за все потрапило в сильну течію Дніпра! В жінки залишилось дві доньки.»
Варвара Романенко погано пам’ятала обличчя мами. Скільки б зусиль не докладала, а мозок навідріз відмовлявся відтворювати зовнішність одної із найрідніших їй людей. Вона час від часу переглядала спільні світлини, створила товстелезний фотоальбом, розвісила рамки з фотографіями, боячись, що одного разу її свідомість зітре пам'ять про неї й вона зовсім не впізнає власну маму.
Той день, був буквально обведений червоним в календарі. День який супроводжувався панічними атаками. Звичайний сніданок який перетворився в повчальну лекцію для Варвари, яка мусила більше докладати зусиль в навчанні й брати приклад зі старшої сестри Даяни. Мама вміла тиснути на болюче, а Варвара мала бунтівний характер та не вміла стримуватися. Зловісний день закінчився галасливими й зовсім неприємними словами. Варвара вперше у своєму житті шкодувала, що останніми її словами мамі були:
«Ліпше б ти мене не народжувала і ми з тобою були зовсім чужими людьми! Зникни з мого життя й не діставай мене!»
Гидкі слова того морозного ранку Варвара пам’ятала ліпше за власне ім’я, й кожного разу згадуючи, як вперше.
— Гей! Ти чого? — злякано Даяна поставила питання буквально в повітря, щойно відчинивши двері й помітивши молодшу сестру.
Варвара буквально прилипла до стіни в кутку, міцно тримаючи в руках маленьку іконку яку подарувала мама в перший день навчання, пишаючись, що донька вступила до вищого навчального закладу.
На підлозі, поруч біля молодшої сестри валялася фотографія, єдина де вони в трьох разом посміхаються. Фото було зроблене в новорічну ніч. Мама завжди стояла на своєму: «бій дванадцяти курантів зустрічаємо в колі сім’ї завжди разом, а далі як собі хочете!»
Даяна кинулась до сестри, відчуваючи безпораддя та вперше за все своє життя безпричинний страх. Вона її міцно обіймала, повільно погладжуючи по її темному волоссю, що було скуйовдженим і не розчесаним.
— Я чую їхні голоси, — тихо прошепотіла Варвара, коли відчула теплі обійми старшої сестри. — Кожного разу як випадає перший сніг і до дванадцять курантів! Я… справді божеволію, — Варвара закусює нижню губу, яка вся в маленьких ранках від поганої звички. — Можливо те, що було в маминому щоденнику, правда? — невпевнено запитала Варвара, вириваючись із кільця рук сестри, й дивлячись їй прямісінько в очі, що були темнішими за нічну пітьму.
— Минуло вже два роки, а тобі не дає спокою мамин щоденник та її фантазії? — Вийшло зовсім не заспокійливе, й Даяна швидко пошкодувала про свої слова. — Гаразд, я візьму відпустку, завтра поїдемо до села й перевіримо все. І я сподіваюсь, що тобі стане краще й ти зможеш рухатися далі, — Даяна підвелась простягаючи руку сестрі. — Ми зможемо рухатись далі.
Варвара лиш кивнула, та підвелась, але опустила погляд на підлогу, вдивляючись на фотографію. Романенко не могла дивитися на сестру, не могла розглядати чудернацьку темну димку, яка її лякала й тихо шепотіла:
«Йдіть до ме-ене, йдіть! Я на ва-ас чекаю! Да-авно-о вже че-ека-аю!»
#3945 в Фентезі
#960 в Міське фентезі
#7921 в Любовні романи
#1907 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 30.11.2022