Новорічна ніч

    Ну ось і все…Остання кулька знайшла своє місце на новорічній ялинці. Зітхнувши, я відійшов на кілька кроків, щоб оцінити роботу. Дерево, що ледве діставало мені до грудей, тулилося в кутку кімнати, переливаючись вогниками гірлянд. Воно мені не подобалося. Ні, справа не в тому, який воно мало вигляд чи як було прикрашене. Цей витвір навіть можна було назвати найкращим із того, що я зробив за останні місяці. Просто я нічого не відчував, дивлячись на нього. Не було ні радості, ні давно забутого дитячого трепету. Ялинка стояла, бо так треба. І не більше. Сунувши руку в кишеню, я витягнув невеликий пакунок: нову зубну щітку й тюбик пасти.— З Новим роком, — тихо сказав я, поклавши речі під ялинку, і ще кілька хвилин спостерігав, як мерехтять лампочки. Вперше в житті я зустрічатиму Новий рік наодинці…

    Вечеря була так собі, але й не зовсім звичайна. Розігріті спагеті з відбивними власного приготування. Крім того — вино, одне з найдорожчих, які вдалося знайти. Хоча я погано відчував різницю між ординарним та елітним. Схоже, справа могла бути й у самому магазині.Забравши посуд у мийку, я взяв келих і підійшов до вікна. По землі, над сніговим килимом, стелився туман. Незвично м'яка зима радувала холодними дощами в середині грудня. І навіть зараз, у свято, попри мороз, вона не змогла показати всю красу новорічної ночі. Чомусь у пам'яті виникла картина: засніжене внутрішнє подвір'я, освітлене вогнями вікон; я, замотаний у шарф, відчуваю на бігу вологу від власного дихання; сніжка, що летить просто мені в обличчя… і щасливе обличчя навпроти…До горла підкотився клубок, який я спробував залити вином.  Безуспішно. Зараз був би ідеальний час для прогулянки — сповненої святкового романтизму й трохи містичної через туман. Тільки от нема з ким її розділити. Я трохи не випустив келих з рук — у двері квартири постукали. Звук був геть несподіваним, тим паче в таку пору. «Мабуть, якась п'яна пика переплутала поверх», — із роздратуванням подумав я. Хоча десь у глибині душі приховано радів: можливо, вдасться знайти бодай випадкового, але співрозмовника.    Підійшовши до дверей, я підняв заслінку вічка й придивився. Освітлений майданчик був порожнім, не видно було й натяку на того, хто стукав. Знизавши плечима (мало що, згадали раптом, де живуть), я знову рушив до кухонного вікна. Але стукіт повторився.

— Хто там? — голосно запитав я, знову піднімаючи заслінку. Відповіді не було, та й картина за дверима залишалася незмінною. «Може, дитина якась мала…  розважається», — подумав я. Розуміючи, що чиню, мабуть, необачно, я повернув замок і відчинив двері. До квартири одразу крутнуло прохолодне зимове повітря — суміш під'їзних запахів і вуличної вогкості. Ні за дверима, ні поруч нікого не було. Тримаючись за ручку й стоячи на порозі, я роззирався довкола, намагаючись вистежити хулігана. Марно. Тоді я почав прислухатися, сподіваючись упіймати звук кроків. Нічого. Абсолютно тихий, майже мертвий під'їзд. Єдине, що порушувало тишу — ледь чутне гудіння люмінесцентних ламп на стіні. З'явилося невиразне відчуття… наче я став якимось беззахисним. Кілька секунд я простояв у ступорі на порозі, аж поки на вулиці голосно не загавкав собака. Цей звук повернув мене до тями. Я вдруге знизав плечима, повернувся до квартири й замкнув двері. До дванадцятої залишалося трохи більше години. Раптом схотілося прийняти душ, керуючись думкою: «У Новий рік — із чистим тілом і думками». Забравши з кімнати все необхідне й залишивши окуляри на тумбі біля ялинки, я пішов у ванну. Вона була найближче до входу, і я не зміг перебороти бажання ще раз зазирнути у вічко. Мало що, раптом нічний гість повернувся… Відкинув заслінку, придивився… І побачив, що картина по той бік кардинально змінилася. Під'їзд потонув у темряві. Лампи, які горіли буквально хвилину тому, згасли. Єдиним джерелом світла лишився слабкий відблиск із вулиці. Мене пересмикнуло. Неприємне передчуття, яке щойно вщухло, повернулося з новою силою. Але треба було зберігати прагматичність! Я згадав уривок з однієї пригодницької книжки, який дещо прояснював ситуацію. Там описувалося, як за допомогою стуку та вимкнення світла можна збити з пантелику людину, яка по дурості відчинить двері, а тоді напасти на неї з ганчіркою, змоченою в клофеліні. Господар знешкоджений, двері відчинені — бери що хочеш і скільки хочеш. Ця думка чомусь навіть заспокоїла. Зайшовши у ванну, я роздягнувся, налаштував воду і став під приємні струмені. Раніше я часто співав у душі, користуючись моментом самотності та непоганою акустикою. Але закинув цю справу після того, як… після того, як…Голова знову занурювалася в думки. Важкі, липкі, що застрягають усередині на все життя.

***

Я не помітив, як Ганна померла. Був звичайний сірий ранок. Після сну голова погано варила, і я сердився, що вона мене не розбудила. Кілька разів штовхнув її, пробурчавши, щоб не прикидалася сонною… Вона ж була жайворонком. Напередодні ми знову посварилися. Я чи не вперше пішов спати раніше за неї і не помітив, коли вона прийшла. Сон не стер із пам'яті подій минулого дня, тож зранку настрою не було геть зовсім. Я ще кілька разів струснув Ганну і навіть кинув кілька різких слів на її адресу, аж поки не помітив на тумбочці порожні блістери з-під таблеток. А потім просто кричав. Довго й надривно. Тряс її і крізь крик благав прокинутися… Усвідомлення того, що сталося, довго не приходило, але врешті-решт обрушилося сотнею молотів, і я збагнув, що втратив її… Втратив назавжди…Я знав про її проблеми на роботі, знав, що вона схильна до апатії та депресії. Але про те, що вона намагалася впоратися з цим самотужки — і зовсім не ліками, я дізнався вже згодом. Думав, що моя підтримка допомагає, що я вмію слухати… Але сам не чув і не бачив того, що відбувалося просто в мене на очах.…

Вода стала вже зовсім холодною. Давалися взнаки обмеження в часі її подачі. Більше лишатися під душем не було фізичної змоги, тож довелося швидко згортатися, аби не переохолодитися. Далі все за звичним ритуалом: гоління, вмивання, зуби… Щітка зносилася вкрай, уже не чистила, а дряпала. Але заміна їй, уже чекала свого часу. Вийшовши з ванної, я відчув якесь полегшення. Дихати стало легше, і мозок трохи очистився від туману. Настав час іти спати…Погасив світло у ванній та на кухні, але лишалися ще два особливі моменти, яких я дотримувався щоночі. Двері до моєї кімнати мали візерункове скло, напівпрозоре, здатне пропускати світло. Тому лампи в коридорі, що вів до кімнати, я залишав увімкненими на ніч. Не люблю повної темряви. Рука машинально потягнулася зробити звичний жест… і завмерла. Двері до вітальні були зачинені. Я завжди зачиняв їх перед сном. Раніше це була наша з Ганною спальня, але після її смерті я волів спати виключно в сусідній кімнаті. Удень ці двері залишалися відчиненими, а на ніч я не міг залишати їх так, бо мені все ще вчувався той запах пігулок, який змушував прокидатися посеред ночі. Але зачинення цих дверей завжди було моїм останнім ритуалом. Завжди. Я швидко перебрав у пам'яті всі події вечора, намагаючись згадати мить, коли саме ці двері опинилися в такому положенні.