РОЗДІЛ 5

Гелена

Поки я доходжу до свого номера, з мого обличчя не сходить ідіотська усмішка. Переодягаючись знову й знову бачу ці пронизливі карі очі й чую мелодійний сміх Марселя. Здається, я закохалася в його чарівну усмішку. Хіба таке можливо? Я його зовсім не знаю, але в мене ніби виростають крила поряд з ним. Згадую, як він зухвало поводився, щоб розізлити Фреда.

Там в машині його слова були такими божевільними. Я розуміла, навіщо він це робить. Фред шаленів від того, що чув. Егоїстична частина мене була безмежно рада цьому. Була й інша частина мене, яка плювала на емоції Фреда. Все, чого вона хотіла, щоб Марсель продовжив свою гру. Ця частина мене хотіла, щоб гра перетворилася на реальність.

Господи, про що я тільки думаю? Дивлюся на своє відображення, проганяючи хтиві думки. Блідо-рожева сукня ідеально підкреслює мою фігуру. Вона не занадто відверта, але робить мій образ спокусливішим. Навіть не стану аналізувати, чому вибрала саме такий наряд.

Надягаю чорні туфлі човники, чорний плащ, що обтискає, і поспішаю назад до Марселя.

Чим ближче підходжу до машини, тим сильніше наростає хвилювання. Я так давно не знаходилася в чоловічій компанії, що абсолютно не знаю, як мені поводитися поряд з ним.

— Виглядаєш приголомшливо, Зефірко, — вимовляє він, коли опиняюся в салоні авто. Моє «дякую” виходить тихим і невиразним.

— Готова до зустрічі з моєю сім'єю? — він заводить двигун, і машина через пару секунд виїжджає на проїжджу частину.

— Анітрохи, — чесно відповідаю хлопцю.

— Не переймайся, Гелено. Ти сподобаєшся моїй сім'ї.

І весь час, поки ми мчимо по напівпорожніх вулицях Парижу, Марсель розповідає мені про свою сім'ю. Те, як він тепло і з любов'ю відзивається про своїх близьких, робить чоловіка в моїх очах ще привабливішим.

Дивлюся на нього, і мені здається, ніби я сплю. Не вірю в те, що такі, як він, існують насправді. Але ось він тут, сидить на сусідньому сидінні, і я не можу відірвати від нього очі. Ловлю себе на думці, що вслухуюся в кожне слова Марселя. Навіть з пацієнтами зі мною такого ніколи не траплялося. Ніби в одну мить весь мій світ перевернувся.

Після Марсель Ламбер (це його прізвище) розповідає мені про свій бізнес. Він є генеральним директором меблевої фабрики, що не може не дивувати. Але ще дивовижніше те, що ми живемо на паралельних вулицях в Лондоні. Ми щодня мали нагоду перетнутися на туманних вулицях Британської столиці. А замість цього зустрілися тут, в найромантичнішій столиці світу.

Можливо, доля насправді існує? Хіба такі збіги можливі у нашому світі?

Опісля хвилин тридцяти ми під'їжджаємо до невеликого непоказного триповерхового будиночка.

— Не бійся, Зефірко. Все буде добре, — схвально вимовляє він, допомагаючи мені вибратися з машини.

— Я не боюся, — і, здається, це правда. Він бере мене за руку і неспішно веде до дверей.

— Чому ти постійно називаєш мене зефіркою? — йому однозначно здається моє питання безглуздим, тому як через секунду Марсель починає голосно сміятися.

— Тому що, — зупиняється і повертається до мене обличчям. — Ти така ж ніжна і м'яка, — нахиляється ближче. — І тебе шалено хочеться з'їсти.

Я ніби тону в його погляді. Він так жадібно дивиться на мої губи. Ще одна мить і наші вуста з'єднуються. Навіть не думаю відсторонятися. Мені так подобається його напористий жадібний поцілунок. Він позбавляє мене сил і всіх розумних думок. Хочу залишитися в цьому моменті навіки. Ще ніколи не почувалася так. Немов я лечу високо в небо. Моя душа переповнена легкістю і щастям. Мою шкіру колють електричні розряди від близькості цього чоловіка. Так дивно та одночасно зворушливо. Що може бути солодше цього?

Коли Марсель все ж відстороняється від мене, я гостро відчуваю усередині розчарування.

— А ще ти така ж солодка, — виносить свій вердикт чоловік, поки я намагаюся відновити дихання. — Неможливо відірватися, — його долоня опиняється на моїй щоці, а великий палець повільно обводить контур моїх губ.

Ледве стримую порив не простогнати в голос. Що ж робить зі мною цей чоловік? Я так хочу, щоб ти знову поцілував мене, Марселю. Але вголос я нічого не вимовляю. Чоловік знову бере мене за руку.

— Підемо, нас вже усі зачекалися.

Як би я не намагалася, не можу приховати посмішку на своєму обличчі. Почуваю себе, немов закохана школярка. Хіба можна закохатися в людину, яку знаєш всього декілька годин? Упевнена, що ні. Але це не заважає мені відчувати до нього потяг. І по поведінці Марселя я розумію, що цей потяг взаємний.

Ми підіймаємося на останній поверх і опиняємося в затишній квартирі, яка належить батькам Ламбера. Це приміщення навіть квартирою назвати не можна. Їх апартаменти займають цілий поверх, а усередині все виглядає так, немов я перебуваю у домі королівської сім'ї. Але разом з цим я почуваюся затишно.

Навкруги витає запах мандарин, запеченої качки та сосни. Новорічні іграшки прикрашають кожен сантиметр приміщення, а в залі стоїть величезна сосна.

Час летить так швидко і непомітно. Але мені подобається в суспільстві Марселя. У хлопця велика і дружна сім'я. Хоч я і не розуміла жодного їхнього слова, мені було комфортно знаходиться поруч. Особливо мені допомагала подолати бар'єр Марі. У Марселя чудова сестра, і ми швидко знайшли спільну мову. У їхній компанії декілька годин пролетіли немов пара хвилин. Це так дивно, але серед цих людей я відчувала себе наче вдома. І це дуже дивно, адже вдома я ніколи не відчувала такого спокою.

— Куди це ти зібралася? — чую позаду себе голос Марселя якраз у той момент, коли проходжу під однією з арок. Обертаюся і нетямуще дивлюся на хлопця.

— Я збираюся взяти собі ще шампанського, — вказую на стіл позаду себе.

— Здається, ти дещо не помітила, — чарівна посмішка торкається його губ, поки хлопець підходить до мене занадто близько.

— Невже?

— Подивися вгору, — зупиняється в кроці від мене. Підіймаю голову і губи самі розтягуються в посмішці. Прямо над нами висить невелика гілочка омели.