РОЗДІЛ 3

Марсель

— Ми ще деякий час планували погуляти з чоловіком Марі та моєю маленькою племінницею, а потім у нас запланована сімейна вечеря, — пояснюю я Гелені.

Вона дивиться на мене таким розгубленим поглядом, що я знову починаю посміхатися.

— Не хвилюйся, моя сім'я буде дуже рада тебе побачити. Правда, Марі? — звертаюся до сестри, шукаючи підтримки.

— Я не хочу нікому заважати, — вимовляє так сором'язливо.

— Невже ти хочеш зустрічати Різдво наодинці? — пильно дивлюся в очі брюнетці.

— Годі тобі, Марселю, — обурюється сестра. — Ніхто не хоче зустрічати свята наодинці.

― Я все одно не можу піти з вами, — трохи розчаровано говорить Гелена. — Не у такому вигляді, — вказує на своє пальто. — Мені треба повернутися в готель і переодягнутися.

— Я тебе відвезу, — охоче відгукуюся допомогти дівчині.

Насправді не хочу її відпускати. Дивлюся на Гелену й таке відчуття, ніби доля зіштовхнула нас сьогодні разом. Навіть якщо це просто невдала випадковість, мені все одно. Я хочу продовжити знайомство. Хочу, щоб Гелена провела цей вечір зі мною.

Марі права, ніхто не хоче зустрічати Різдво наодинці. І я не виключення. Дивлячись на щасливу сім'ю своєї сестри, я їй дещо заздрю. За мої тридцять два роки у мене були серйозні стосунки тільки з двома жінками. Але до одруження справа так і не дійшла. Мені просто не пощастило знайти ту єдину, а витрачати час на будь-кого я не хочу. Можливо, цього разу мені пощастить більше.

Звичайно, я не збираюся пропонувати Гелені ось так одразу серйозні стосунки. Я ж не псих якийсь. Просто десь глибоко всередині мене оселилося дивне відчуття, що я не повинен відпускати дівчину просто так. Вона сподобалася мені з перших секунд, як я побачив це прекрасне личко.

— Добре, — нарешті, вимовляє брюнетка після недовгих роздумів.

І я знову дарую дівчині свою усмішку. Дивлюся на сестру, а вона ледве стримується від сміху. Упевнений, Марі вже уявляє в деталях те, як ми йтимемо до вівтаря. Сестра у мене така. Вона вже давно мріє знайти мені ідеальну супутницю життя.

— Припини, Марі, — зупиняю сестру.

— Я ж нічого не сказала.

— Побачимося пізніше. Передавай привіт Жерару, — потім знову зосереджую всю увагу на Гелені. — Поїхали?

Ледве чутне «так» з її вуст, і ми вже прямуємо до моєї машини. Через пару хвилин сідаємо в затишний салон авто.

— Отже, куди нам їхати? — запитую, заводячи двигун.

— Готель «Атлантик», не пам'ятаю назву вулиці, — говорить моя супутниця.

— Зрозумів, — вирулюю на дорогу. — Тобто, Лондон.

— Ти й це зрозумів по моєму акценту? — відчуваю, як здивовано свердлить мене своїми смарагдовими очима. Починаю відкрито сміятися.

— Вулиця називається Лондон, — дивлюся на Гелену, і бачу в її погляді збентеження. Потім вона відвертається до вікна, ховаючи посмішку.

— Мабуть, це доля, — знову обертається до мене.

— Отже, ти живеш в Лондоні? Це так дивно. Ми з тобою живемо в одному місті, ходимо по одних вулицях, але зустрілися тільки тут. Може, доля дійсно існує, — підморгую дівчині, зупиняючись на червоне світло.

— Ти дуже дивний, Марселю.

— І це говорить мені дівчина, яка приїхала сама в чужу країну на Різдво. Невже тобі ні з ким зустрічати свята?

І у цей момент Всесвіт знову вирішив втрутитися, тому що у Гелени починає дзвонити телефон. Дівчина дістає з сумочки свій гаджет, дивиться на дисплей і посмішка з її обличчя миттю зникає. Скидає виклик і знову дивиться на мене.

— Ні, зовсім ні з ким, — її телефон знову починає дзвонити.

— А як же твій прихильник? — вказую на телефон.

— Це не… це мій колишній чоловік, — з небажанням відповідає.

— Колишній чоловік, значить, — бачу, що їй неприємно говорити про нього. — І часто він тобі так набридає?

— Частіше, ніж хотілося б, — в її словах чутно смуток. І немов в підтвердження цей докучливий тип дзвонить знову.

— Це легко можна виправити, Зефірко, — усміхаюся у всі тридцять два і вихоплюю її телефон.

— Що ти робиш? — шоковано запитує і намагається повернути гаджет. Але я не піддаюся. Дивлюся на дисплей, а потім натискаю прийняти виклик.