8 (4)

Алла підняла голову і глянула на мене заплаканими очима. Сьогодні на ній не було звичного шару косметики, і сама вона виглядала пригніченою.

– О, це ти, – пробурмотіла вона, швидко встаючи. – Матвій замки змінив, уявляєш? Коли тільки встиг, – Алла стиснула руки в кулаки. – Це просто… Господи, – вона притиснула долоню до губ. – Мене зараз просто знудить.

– Отруїлась?.. – перепитала я, долаючи решту шляху між нами, і взялась відчиняти двері. Алла здригалась, ніби у спазмах. – Заходь-но швидше. Може, тобі викликати швидку?

Замість відповіді Алла пробігла повз мене та заскочила до ванної. Я провела її нервовим поглядом. Ще тільки колишньої Матвія до повного щастя сьогодні не вистачало. Що в неї трапилось, чому прийшла?..

Звісно, дізнатись про це я могла тільки дочекавшись саму Аллу.

Я зняла пальто, роззулась, витягла мобільний з сумки про всяк випадок, аби був під рукою, і сіла у вітальні на диван, чекаючи дівчину. Алла прийшла хвилини за дві, така ж бліда і втомлена. Від тієї самовпевненої кралі, з якою я стикалась раніше, ані сліду не лишилось.

– Що трапилось? – схвильовано спитала я. – Викликати лікаря?

– Та нащо? Вагітність це не хвороба, – глухо озвалась вона.

– Ну так… Чекай. Що?! Ти вагітна? – я вихором злетіла з дивану. – Як… коли?!

– Ну, знаєш, у людей в стосунках періодично з’являються діти. Планово або через необережність, – вона стягнула з себе шубку, в якій досі була, роззулась, сіла і відкинулась на спинку дивану.

– Це дитина Матвія?..

– А кого ж ще? – вигнула брови Алла. – Звісно, його.

В горлі миттю пересохло.

– Він в курсі?

Алла заперечно похитала головою.

– Я сама тільки вчора дізналась. Від їжі стало вернути, на сон хилити. Зробила тест, показав дві смужки, – вона потерла скроні наманікюреними пальцями і скривилась. – Ну, пішла зранку на УЗД. Шість тижнів терміну. На затримку уваги не звернула, бо в мене часто… А воно от як буває. Осьо, дивись.

Дівчина дістала з сумки знімок та висновок УЗД, простягнула мені. Я розуміла, що Алла тисне, однак все одно взяла. Плід на знімку був же дрібнесеньким, але вже можна було роздивитись тулуб, голову…

Знизу паскудним лікарським почерком йшли рекомендації. Я мимоволі пробіглась по них поглядом і встигла побачити кілька проблем. Алла не брехала, здоров’я в неї було паршиве.

Довго розглядати знімок вона мені не дала, видерла з рук.

– Ну годі вже, це особисте! Ох, боже, – зітхання було сповнене втоми. – Прийшла порадувати щасливого татка. Цікаво, що він мені скаже, – Алла осміхнулась, – щоб я забиралась геть?..

– Матвій такого не зробить, – я в цьому анітрохи не сумнівалась. – Він свою дитину не кине.

– Ага. Не кине, даватиме копійчані подачки, – кивнула Алла. – А в мене здоров’я ні к чорту. Всі вони, мужики, однакові, коли справа доходить до відповідальності. Особливо коли в них вже є інша. Де ти тільки взялась… Слухай, будь другом, принеси водички з лимоном, мене нудить кошмарно, а це ніби вчора допомагало. Тільки мінеральну, там у Матвія стоїть в пляшках…

Я не сперечалась. Вода з лимоном – не найбільший каприз при токсикозі. Щоправда, якщо пляшку мінералки я знайшла швидко, то в пошуках лимонів довелось перерити половину холодильника. Але я й не поспішала.

Моя матір відмовилась від мене ще в пологовому. Діти – болюча тема. Я не знала, хто мій батько, чи взагалі був в курсі, що вона завагітніла, але наслухалась багато історій від інших дівчат та хлопців. У когось тато відмовився визнавати батьківство, а матір – чи захворіла згодом, чи нещасний випадок, загинула, чи ще щось. В когось батька просто не було, а одну дівчинку тато просто віддав до дитбудинку після смерті матері, бо не хотів її виховувати – в нього вже нова сім’я з’явилась. Чоловіки, що залишають свою малечу, не беруть на себе відповідальність, перетворюються на останню сволоту – не рідкість.

Матвій не такий, повторила я про себе. Не такий. Але ж… Можливо, я не хотіла перевіряти.

– Де ти там ходиш? – Алла прийшла на кухню сама, коли я, замислена, стояла над розрізаним лимоном і просто витріщалась на нього. – Господи… – вона кинула кілька скибок у високу склянку з водою, почекала трішки і зробила два великих ковтки. – Ох, справді легшає… Довго це триватиме?.. Скільки ти мене мучити будеш? – вона погладила себе по животу. – А, мале?

– Ти хочеш народжувати? – спитала я.

– Звісно, я хочу народжувати, мені аборт робити не можна, назавжди залишусь безплідною, – Алла фиркнула, а потім глянула на мене серйозніше. – Послухай, Наталко. Я до тебе взагалі не дуже ставилась, ну але ми з Матвієм були разом кілька років, збирались одружитись, а тут ти як сніг на голову. Я не знаю, може, він взагалі зраджував мене з тобою… Але я все ще його кохаю. Я була готова його пробачити. Ну, я теж не ідеал, характер у мене паскудний, але…

– Не зраджував, – видихнула я. – Ми двадцять дев’ятого грудня познайомились.

– І одразу розписались?

Я кивнула.

– Випадково.

– Ну от, – Алла гмикнула. – Для тебе випадковість, а мені це зруйнувало життя, – вона відійшла від мене і сіла на стілець, відкинулась назад, впираючись лопатками в спину. – Я не уявляю, що буде далі. Дитині треба батько. Мене мама сама ростила, він зі своїми аліментами з’являвся на обрії і зникав. Добре хоч гроші давав.