8 (3)

Матвій потягнувся до кишені.

– Зараз, зіб’ю… Зараза, – він швидко скинув виклик і повернув мобільний назад, тоді глянув на мене і трішки вимушено посміхнувся.

Момент було зруйновано. Мене все ще млоїло від тепла його слів, проте зізнаватись зараз в коханні здавалось вже недоречним.

Принаймні, я не сумнівалась, що Матвій так нічого і не скаже. А може, будь-які зізнання я просто сама собі вигадала? Адже так теж буває…

– Я хотів сказати, – трішки нервово прошепотів він, – що ти мені… Що я…

Мобільний задзвонив знов.

– Та що таке! – обурено вигукнув Лозовий.

– Може, щось термінове. Візьми слухавку.

– Я зайнятий. Я з тобою зараз.

– Матвію… Ну, так не можна, – запротестувала я. – Хтозна, що там могло відбутися. Краще візьми слухавку, бо потім сам себе звинувачуватимеш.

Мобільний захлинувся викликом, а тоді заграв знов. Я не сумнівалась: якщо людину так старанно набирають, це щось важливе.

– Гаразд, – здався Лозовий, теж це розуміючи, і витягнув смартфон, щоб подивитись, хто дзвонить. – Федя. Та якого біса…

– Візьми слухавку, – знов підштовхнула Матвія я.

Він знервовано вдарив пальцем по зеленій смузі прийняття виклику.

– Слухаю, – гаркнув він роздратовано. – Федю, я ж попереджав, що в мене сьогодні вихідний. Що трапилось?

Розібрати відповідь Федора я не змогла, тріск голосу в слухавці погасив шум автомобілів. Проте, судячи з того, як помітно спохмурнів Матвій, трапилось щось нехороше.

– Це сто відсотків? – спитав він. – Помилки бути не може? Точно?

Обличчям Лозового ніби пробігла тінь.

– Але ж все мало бути нормально. Ми все моделювали! Ти передавав на експертизу?.. Гаразд. Та я розумію, що ти не винен… припини істерику! З усім розберемося. Ні, я не вважаю, що ти в програмі припустився помилки… Федю, сходи до лікаря, в тебе параноя!

Останнє Матвій вже майже прогарчав, і, напевне, такий його тон спрацював, бо Федір нібито притихнув.

– Прекрасно, – нарешті проговорив Лозовий. – Постараюсь скоро бути.

Він збив виклик і повернувся до мене. В синіх очах застигла провина.

– Пробач, але, здається, я мушу їхати, – промовив Матвій. – Я б з задоволенням лишився, і я знаю, що обіцяв тобі, і що це неправильно…

– Що трапилось? – перебила його я.

– Експеримент зірвався, протез не витримав елементарного навантаження, – Матвій втомлено провів долонею по обличчю. – Я, якщо чесно, не розумію, як таке взагалі могло статися, я ж все продумував, прораховував, і взагалі… Коротше, халепа, – він затнувся. – Знаю, звучить, як виправдання, але там у Федора істерика, і у інших в нашій лабораторії, в нас скоро мала бути презентація проекту. А тут таке.

– Це важливо, – кивнула я. – Їдь. Я ж все розумію.

– Ти точно не ображаєшся? Я постараюсь швидко, і… Сходимо до ресторану на вечерю, так? І я вимкну телефон.

– Не треба вимикати телефон, – я поцілувала його в щоку. – Все гаразд. Я трішки прогуляюсь та піду додому, а ти роби, що треба.

Судячи з того, як Матвій мало не підскакував на місці, трапилось щось справді важливе. Він вручив мені ключі та побіг геть – правда, не раніше, ніж переконався, що я знаю, куди йти, і маю гроші.

Я ще трохи покрутилась на вулиці, проте швидко зрозуміла, що без екскурсовода мрію лише про тепло і гарячий чай. Можна було зайти в одну з кав’ярень, яких тут вистачало, але я поспішила додому.

В під’їзді було тихо, тільки чулись якісь схлипування. Спиняючись щодесять сходинок, я вслухалась в ці звуки і намагалась зрозуміти, що відбувається. Хтось плаче? Чи, може, нявчить кошеня? Треба уважно роззиратися, може, помічу і допоможу…

Я піднялась ще на кілька сходинок і завмерла. Під дверима, підпираючи їх спиною, сиділа Алла. Вигляд у неї був не такий, як зазвичай: я не побачила ані сліду макіяжу, і самовдоволення, що зазвичай так яскраво відображалось на обличчі, стало набагато менше. Жінка здавалась… втомленою, ніби з неї витягнули всі сили, і дивилась в одну точку, мовчки міцно стискаючи зуби.

Першим бажанням, коли я тільки побачила її, помітила світле волосся крізь решітку сходових поручнів, було втекти геть. Спілкуватись з Аллою – точно не те, що мені треба. Але, придивившись до блідого виснаженого обличчя, я пригальмувала. Здається, дівчині потрібна була допомога, і то чим швидше, тим краще.

– Алло? – гукнула я, сварячи себе за внутрішній порив, абсолютно дурнуватий та позбавлений змісту. – Алло, в тебе все добре?

Я, може, і терпіти не можу цю жінку та вважаю її ідіоткою, але я все-таки майбутній медик… І мушу допомогти, якщо це можливо.