8 (2)

…Матвій справді обрав гарні місця для прогулянки. Уже на другій вулиці я втямила, що дивитись тільки на Лозового не вийде, навіть моя закоханість не дозволяла настільки втонути в думках, щоб ігнорувати засніжені будинки, які ніби зійшли зі сторінок книг про минулі століття.

– Не можу повірити, – видихнула я, роздивляючись красуню-ратушу, – що це все вдалося зберегти.

– В Києві теж є історичні будівлі, хіба ні? Тож чому б їм не зберегтися у Львові, – посміхнувся Матвій. – Треба лише трішки подбати про те, щоб вони виглядали достойно.

– От десь в районі «трішки подбати» зазвичай і стаються всілякі негаразди, – фиркнула я, – бо дбати ніхто ні за чим, Матвію, не хоче.

– Напевне, в нас з цим трошки краще. Або більше щастило в минулому, і тому зараз воно тримається, – знизав плечима він. – Я так звик до цих екстер’єрів, що іноді доводиться придивлятись, аби згадати, наскільки вони прекрасні, і почитувати історичну довідку.

Здається, він читав її аж надто часто, якщо вмудрився вивалювати на мене таку кількість різноманітних фактів, у жодному не спіткнувшись.

– Мені здається, ти впорався на повну, бо навіть я помітила, наскільки тут гарно. Твоя любов до рідного міста відчувається в кожному слові.

 – Це просто ти мене уважно слухала, – Матвій простягнув руку, торкнувся моєї щоки, а потім обережно заправив русу прядку за вухо.

Я відчула, як тілом розливається приємне тепло. Його доторк був таким несподіваним і таким приємним, що кров миттю хлинула до щік. Напевне, я порожевіла.

– Стараюсь, – пошепки озвалась я. – З тобою насправді дуже цікаво.

– Справді?

– О, так, – я кивнула. – Ти багато знаєш і… І взагалі… Ох, – я замружилась, намагаючись відігнати геть туман, який нагнав мені у голову простий доторк. – Певне, я б вічність з тобою по цих екскурсіях ходила.

– Я теж, – озвався Матвій.

– Але менше ніж за два тижні я буду змушена повертатись, – нагадала я, знов відкриваючи очі. – Навчальний процес не чекатиме.

– Ну… Я б сказав, що привозитиму тебе до Львову на вихідні, аби ми могли на це все милуватися разом, але я знаю, яке напружене навчання в медичному…

У відповідь я могла лише сумно схилити голову. Так, мед – не те місце, де можна так просто ігнорувати заняття чи на вихідних багато розважатися. Навіть якби у нас могло щось вийти, відстань це вб’є. І жодний штамп в паспорті не допоможе. Точніше, запис у мобільному додатку.

– Тож, – провадив далі Матвій, – доведеться мені приїжджати до тебе, коли матиму вікна в роботі, і милуватись краєвидами Києва. Якщо нам буде взагалі до них.

– Це ти зараз, – хрипко прошепотіла я, – розказуєш мені, як ми…

– Будуватимемо стосунки на відстані, власне, цю відстань зменшуючи, – підтвердив Матвій мої найсміливіші сподівання. – Якщо ти, звісно, захочеш.

– І ти всерйоз?

– Ти мені подобаєшся, – морозне повітря, здавалось, затріскотіло від його слів, а хлопець нахилився до мене ближче, – навіть більше, ніж подобаєшся. Я не хочу це припиняти після того, як закінчаться твої канікули. А Київ-Львів – маршрут довгий, але не нескінченний. Ти ж не за океан поїдеш. У мене вистачає справ у столиці. Тож, якщо ти погодишся…

– Я згодна, – випалила я швидше, ніж він встиг договорити. – Ой, – зашарілась одразу. – Здається, це було дуже швидко.

– Яке там швидко, ми вже майже тиждень як одружені! – фиркнув Матвій. – По-моєму, це дуже гармонійний розвиток стосунків.

– Ой… Ну, скажеш Феді, що купідон з нього непоганий…

– Сама скажеш, – заявив Лозовий. – Мої друзі – твої друзі. Доведеться тобі спілкуватися з Федором та всіма іншими.

– Жах, – я насупилась. – Але тоді будь впевнений, тобі доведеться бачитися з Лілею! Причому часто! От, моя тобі помста.

– Нато, ти в курсі, що «спілкуватись з Лілею» звучить не як покарання? За твоїми розповідями, вона хороша людина.

– Я зараз ревнуватиму.

– Серйозно? – вигнув брови Матвій.

– Ні, але тільки тому, що я впевнена: Ліля ніколи не гляне на мого хлопця.

– Будемо сподіватись, що на твого законного чоловіка вона теж ніколи не дивитиметься. Ну, в такому сенсі.

Я хотіла відповісти, що анітрохи не сумніваюсь в моїй подрузі – вона не якесь там стерво, – але натомість змовкла. Законний чоловік. Інших, кажуть, силою до РАЦСу не затягнеш, а Матвій так спокійно поставився до нашого статусу, ніби то я була спадкоємицею багатіїв, а він мав що з того шлюбу взяти.

– Звісно, я маю що взяти з того шлюбу, – озвався Матвій, і я зрозуміла, що сказала це вголос. – Нато, я в тебе…

Напевне, зараз мало прозвучати «закохався». Принаймні, я в це вірила, подалась йому назустріч. Однак, на жаль, все, що я почула – нахабне і несподівано гучне бренькання мобільного телефону.

Хай хто там дзвонить, я його вже ненавиджу.