Розділ восьмий

Наталія

Тепло, що огортало мене відучора, навіть не думало нікуди діватись. Почуття до Матвія, спочатку прийняті мною просто за симпатію, розквітали все більш бурхливо. Я зрозуміла це, коли спіймала себе на тому, що відсунула тарілку зі сніданком і спостерігала за тим, як міцно його довгі тонкі пальці обхоплювали ручку чашки.

Раніше зі мною ніколи такого не траплялось. Хлопці – то небезпека! Коли в тебе нема свого нормального житла, нема батьків, нема нікого, мусиш остерігатися… Будь-якої необачності. Зустрічатись з кимось означало рано чи пізно дозволити більше, а я не могла ризикнути і завагітніти, бо ніхто в гуртожиток з дитиною не впустить.

Важливо спочатку встати на ноги, побудувати кар’єру, а потім вже думати про особисте. Тим паче, що я буквально горіла медициною та мріяла займатись цим все своє життя.

То куди ж поділась ця впевненість в тому, що у мене є лише мета, і ніщо не може від неї відволікти?

Певне, її прихопив з собою Федір, коли одружував нас через той паскудний мобільний додаток і штовхав мене в обійми найкращого хлопця, якого я коли-небудь зустрічала.

Купідон синьочубий, а бодай його!

– Несмачно? – дещо схвильовано уточнив Матвій.

– Дуже смачно! – заперечила я. – З чого ти взяв?..

– Ну, зазвичай у тебе апетит кращий.

– О, – я зніяковіла. – Насправді, я просто замріялась. Але це неймовірно смачно. Взагалі, чоловіки не те щоб часто готують… Принаймні, в побуті. Мене досі дивує, що ти цим займаєшся сам.

– Ти що, ніколи не бачила чоловіка, який вміє готувати їсти? – вигнув брови Матвій.

– Ну, бачила, звісно, – знизала плечима я. – Лільчин брат – кухар.

– В неї є брат?..

– Ага. Вони двійнята. Лілія і Лев, – кивнула я. – Ми разом в дитбудинку були. І мені доводилось регулярно повторювати, що ні, я не піду за Левка заміж, коли виросту, – я захихотіла. – Хоча, здається, щось таки ті, хто це кричав, знали…

– Це ти до чого?

– Ну, вас ото як разом поставити, то будете два брати, – довелось пояснювати. – Лев теж синьоокий та чорнявий, тільки трошки міцніший, але ж на те ще спосіб життя впливає. Але ми, ну… Знаєш, мати з ним стосунки – все одно що з братом зустрічатися. Хоч ми й не рідні, але все одно, занадто багато часу малими провели разом.

Матвій з розумінням кивнув. Я вирішила, що фотографію, де ми стоїмо втрьох – я, Левко і Ліля, – показувати не буду. Ну, принаймні поки що. І так розповіла йому останнім часом занадто багато про себе, буквально відкрила двері своєї душі і запропонувала заходити і робити все, що заманеться. Мені пощастило, що він поки не скористався цим щедрим запрошенням та не накоїв лиха.

– То якщо Лев – кухар, чому тебе дивує, що чоловіки готують? Чи він вдома перекидає це на сестру? – уточнив хлопець, повертаючи мене з мріянь до нашої розмови.

– Ні, коли Лев має час, то й вдома готує, – заперечила я. – Проте, розумієш, в нього це все від скрути вийшло. Коли настав час вступати до університету, Лев сказав, що його мрії почекають, а от Лілька має йти і стати медиком. Мовляв, в неї дар. Ну, це правда. Лілі на потоці нема рівних, її, прости господи, наречений лікті собі кусає, що він так не може. А ще вона ризикова, дуже… А ти хлопець з хорошої родини, талановитий, з гарною роботою, і все одно проводиш чимало часу на кухні.

– Мама навчила, – розвів руками він. – І бабуся. Вона завжди захоплювалась кондитеркою, от і мене привчила. Її торти – просто мистецтво. Може, колись вас познайомлю.

Я вже не сперечалась. Бути частиною Матвієвої родини – мрія, напевне, недосяжна, але принаймні познайомитись з ними я мала повне право.

– Ну, і мене це заспокоює. Я не надто люблю їсти, а от готувати, – Лозовий всміхнувся, – просто скажено.

– Як тільки Алла тебе відпустила…

– Її бісило, що я готую, – розсміявся Матвій, – вона казала, що завжди можна замовити доставку і не морочитися. Але то пусте. Ми йдемо сьогодні до ресторану? Підтверджувати бронь? На другу годину.

– Підтверджуй, – кивнула я. – Хоча навряд там буде смачніше, ніж у тебе на кухні.

– Ну, побачимо, але я думаю, що спробувати варто, – розсміявся Матвій. – Прогуляємось перед рестораном? Покажу тобі трішки Львів, все-таки, мають залишитись приємні враження про поїздку сюди… Хочу закохати тебе у місто.

Я не сумнівалась, що на мене не справить враження жодна будівля та вулиця, бо в моєму серці вже не лишилось вільної комірки для місця. Його все зайняли почуття до Матвія, такі несподівані і бурхливі, що я досі не могла змиритись з тим, що це трапилось зі мною.

Але, звісно, я не сперечалась та не зізнавалась в цьому Лозовому, бо відчувала: то вже занадто, я його тільки відлякаю.

Від необхідності щось казати мене врятував пиріг. Я відправила в рот великий шматочок і, погоджуючись з пропозицією Матвія, замугикала, а потім швиденько втекла до іншої кімнати. А вже там, зачинивши двері, аби перевдягнутися, завмерла і дозволила собі притиснути руку до серця, яке шалено калатало у грудях.

– Що ж ти зі мною робиш, Матвію, – промурмотіла я, – і як це зупинити?