7 (3)

Слова Матвія настільки зігріли мене і подарували так багато тепла, що я навіть не помітила, як швидко минув день. Хлопець чимало часу провів за комп’ютером, щось то набираючи, то стираючи, потім довго чиркав папірці, і я вирішила, що його краще не займати, дозволила собі поринути у читання книги. Можна було щось приготувати, але мої вміння закінчувались на найпростіших стравах, і я відчувала, що тільки зіпсую дорогі продукти. Та й я не в себе вдома.

Вечерею зайнявся Матвій. Він підготував для нас чергові смаколики, а після того, як від пирога лишилось тільки півтора шматочки – бо в мене знов прокинувся апетит, – ми рушили до кімнати, дивитись фільм. Ввімкнули якусь романтичну комедію, і хвилин десять я відчайдушно намагалась стежити за тим, що відбувалось на екрані, але дуже швидко покинула ту дурну справу.

Зрештою, поруч зі мною хлопець, набагато привабливіший за того кіноактора!

– Ти обіцяв розповісти, яке скорочення імені тобі не подобається найбільше, – погладивши його по грудях та вмостивши голову Лозовому на плечі, сказала я. – Зізнавайся!

– Обіцяй, що потім так мене не називатимеш.

– Присягаюся.

– Матюша.

– Господи боже, – захихотіла я, відганяючи геть мільйон смішних рим. – Це ж хто тебе так називав? Не повірю, що хтось з рідні, вони ну точно не могли.

– Та геть близько ні… Алла.

– Я не можу сказати, що я здивована… Гаразд, я здивована. Але ця версія тобі геть не пасує. Матвійчик точно краще, – сміх все ще рвався на свободу.

– Матвійчик – то не так вже й погано, але для мене це справді звучить як щось мамине. Одразу почуваю себе слухняним хлопчиком, що розповідає батькам вірш. Тому не люблю, коли так говорять всі, окрім мами… Краще повне ім’я. До речі… Можна поцікавитись? А в чому проблема називати Наталкою? – спитав Матвій, перебираючи моє волосся. – Я не буду, якщо ти не хочеш, але цікаво. Ну це не звучить так, як… Скорочення від Алли. Дуже красиво і мелодійно…

Я зітхнула.

– Те, що воно мелодійно – це плюс, мінус – це особиста асоціація… – мороз пройшов по шкірі. – Власне, мені подобається, як звучить «Наталка», ну, в цілому. Але аж трусить, коли мене саму так називають. Ненавиджу цю історію, – буркнула я. – Але гаразд. Коли я була малою, мене, ну, намагались вдочерити. Взяла одна сім’я, в них був син на рік чи два старший за мене. Мені було сім, йому. Здається, майже дев’ять. І ми не дуже поладнали. Він не хотів, щоб його батьки мене брали, ну і… Вони називали мене Наталкою, а він кликав Наталка-приживалка. Постійно. Дражнився, пісеньки такі співав. Я і сварилась, і до тих людей зверталась, казала, мовляв, він мене задражнює, а вони казали, що це він по-дружньому. А потім мене повернули назад.

Матвій мовчав. Я ж додала:

– А ця малолітня паскуда на моїй єдиній куртці написала чи то фарбою, чи коректором, чимось білим, «Наталка-приживалка». Це була хороша, якісна куртка, зимова, і, звісно, ніхто не збирався купувати мені іншу тільки через напис. Тому це прізвисько причепилось і в дитячому будинку. Затихло, коли я нарешті переросла ту кляту куртку. Досі її ненавиджу, між іншим. Але Наталкою я більше не називаюсь, ніколи. Мені неприємно. Одразу чую голос того гада.

Замість будь-яких втішних слів Матвій ніжно обійняв мене і погладив по голові. Я зручніше вмостилась в кільці його рук і прошепотіла:

– Не можу нічого з собою зробити. І не кажи мені про Наталку-Полтавку абощо. Не допомагає… Ну, ще від чужих людей перетерпіти можу, а від своїх…

– Мені дуже приємно бути для тебе своїм, – прошепотів Матвій.

– Але тут все одно називатимуть так, як звикли, еге ж?

– Ну… Ми можемо вигадати середній варіант. Як тобі подобатиметься? Можливо, Наталі? Або Ната?

Я спочатку думала відмахнутись від мене – хай вже тоді Наталією називає, як в паспорті записано, – але пригальмувала і задумалась. А й справді, що як…

– Нат. Ната. Мені подобається, – посміхнулась я. – Буду для тебе Ната. А Наталі – то якось геть по-іноземному. Домовились?

– Домовились, – кивнув Матвій, а тоді ніжно, ласкаво промовив: – Ната…

Те, як він вимовив моє ім’я, те, як сказав це, ніби торкалось струн мого серця і теплом розливалося всередині. Всього чотири звуки – або навіть три, – а мені вже було так тепло… Ніби я нарешті потрапила додому. Здавалося б, дрібниця! Ніхто і ніколи не йшов мені на зустріч в питаннях, як мене називати, це завжди був їх вибір. А Матвій ніби відчув, наскільки це важливо, наскільки зачіпає давню історію, що завдала мені колись болю.

Тепер біль відступив. Ім’я, від якого мені віяло все життя самотністю, ніби повернули назад, дозволивши обирати.

– Якщо ти називатимеш мене Нат, – прошепотіла я, притискаючись до нього, – Наталка від усіх інших звучатиме нормально, я думаю. Просто ім’я. Просто… Дякую, – у мене не знайшлося правильних слів, аби описати, що я зараз до нього відчуваю.

Замість пояснень я торкнулась його вуст поцілунком і відчула, як в грудях розпускаються перші бруньки справжнього кохання, коли він відповів мені взаємністю.