7 (2)

Я в рекордно короткі терміни натягнула на себе одяг, не звертаючи на те, що подекуди шкіра була ще трохи вологою, і тканина неприємно зминалась на тілі. Обсмикнула футболку, заплела волосся в косу, загорнулась в плед з ліжка, не так тому, що змерзла, як тому, що за новим шаром тканини почувалась не настільки винуватою і дурною, і пішла до Матвія.

Той кружляв по кухні, розкладаючи продукти, і старанно не дивився на мене. На щоках у нього все ще застиг помітний багрянець.

– Пробач, – промурмотіла я винувато, – мені варто було думати, в якому вигляді я походжаю по квартирі. А я щось зовсім, ну, розслабилась. Звикла, що в гуртожитку зазвичай тільки дівчата і…

– Все гаразд, – Матвій завмер біля відкритого холодильника, важко зітхнув, а тоді повернувся нарешті до мене. – Не думаю, що мені є на що скаржитися. Ти дуже гарна.

– Я…

– І ти мені подобаєшся, – додав він. – Сильно.

– О.

– Просто я не хочу зробити щось таке, що може тебе налякати або образити. От і намагаюсь триматись, ну, на відстані, що випадково не зробити нічого, що… Перейде межу.

Я тільки й могла, що стояти та швидко-швидко кліпати. Я йому подобаюсь?

– Ти це серйозно? – перепитала я. – Мені здавалось, що… Я тобі зовсім не підходжу. Дівча з сиротинця, без жодних манер, без грошей… Сіра миша…

– Ти розумна, – зазначив Матвій, – навчаєшся на лікаря, а у мене половина родичів медики. Дитячий будинок – це не твій вибір, і я не бачу в цьому нічого поганого. Тобто, мені шкода, що в тебе не було люблячої родини, але я не вважаю це причиною втікати, накивавши п’ятами. А ще я відчуваю, що ти хороша людина. Інтуїція підказує. Я вже одного разу повірив у нібито бездоганні манери та наплетені словесні мережива, тож тепер розумію, наскільки це все марне. Мене до тебе тягне, і я хочу цьому вірити. Ну і, до речі, ти чудово тримаєшся на публіці.

У мене знов не знайшлось слів. Я зробила крок вперед, не знаючи, чи правильно роблю, а потім рвучко обійняла Матвія за шию. Лозовий пригорнув мене у відповідь.

– Ти мені теж дуже подобаєшся, – слова пролунали на межі чуття, ніби я боялась, що нас підслухає хтось лихий. – Я ніколи не думала, що можу мати щось з хлопцем з такої родини, як твоя, і взагалі, з кимось… високостатусним. Мені не віриться, що ти можеш мене обрати. Тобі повинні б подобатися зовсім інші дівчата. Алла…

– Наші стосунки згасли вже давно, хоч прорвалось це лише зараз. І я добре засвоїв урок, що не все те золото, що блищить. Ти – мій шанс на краще, який послала сама доля.

Я зашарілась.

– Та радше Федя.

– Йому сподобається, якщо я скажу, що вважаю його провісником долі.

У відповідь я захихотіла і лише міцніше притиснулась до Матвія, вдихаючи приємний запах його одеколону. Навіть це в ньому було ідеальним. Не хлопець, а мрія. І мені хотілось виявитись його шансом. Бо він абсолютно точно став моїм.

– Може, – пошепки спитав мене Матвій, – сходимо кудись разом? Тільки вдвох, ти і я, без усяких журналістів, моїх друзів та мільйона спостерігачів? І кудись, де ми точно не зустрінемо Аллу абощо. Наприклад, тут є неподалік один чудовий тихий ресторанчик…

Я насолоджувалась тим, як його долоні погладжували мене на спину, і мало не вуркотіла, як велика кішка. Розморена теплими обіймами, озвалась так само тихо:

– Та нащо ресторанчик, вдома і так їжі повно… Холодильник повний.

Матвій затрясся. Я здивовано підвела на нього погляд і побачила, що він ледве стримується, щоб не зареготати вголос.

– Ти чого? – насторожилась я.

– Боже, ти неймовірна, Наталко, – видихнув Лозовий. – Я її на побачення кличу, а вона мені відповідає, що у нас холодильник повний.

– Я Наташа, а не Наталка, мені не подобається, коли ім’я так скорочують! Я ж тебе Матвійчиком не називаю! – буркнула я, а тоді нарешті дотумкала, про що йде мова. – Ой… Це я щойно так всю романтику зіпсувала?

– Трішечки. Ната… шо, – виправився все-таки Матвій. – Ну, по-перше, моє запрошення ще в силі. По-друге, Матвійчик – це не так вже й погано, але лише у маминому виконанні. А моє ім’я можна і набагато гірше перекрутити.

– То ж бо як?

– А тепер все їй розкажи, – хлопець фиркнув, – після того, як вона відмовляється погоджуватись на побачення…

– Та згодна я! Але… – я ніяково роззирнулась, – мені б хотілось і з тобою наодинці побути. Зовсім наодинці. Тут. Подивитись якийсь фільм, пожувати смаколиків… Ти готуєш краще, ніж в ресторані.

– Дивлячись в якому, – знизав плечима він. – Але я згоден. Сьогодні все одно треба ще попрацювати. Давай я приготую вечерю на двох, проведемо її разом вдома, а завтра – зводжу тебе кудись?

– Гаразд, – я знов розімліла, але швидко згадала, про що хотіла дізнатися. – Так, чекай. То що ж твоїм ім’ям?

– От ввечері і розкажу, – підморгнув мені Матвій.

– Паразит! – удавано обурилась я, відчуваючи, як насправді розтягуються вуста у широченній, від вуха до вуха, усмішці.

Я йому подобаюсь! Такому чудовому хлопцеві. Це ж треба, щоб таке сталось… Справжня новорічна казка.