7 (1)

Наталія

Дзвінок Лілі спіймав мене зранку у ванній. Я саме приймала душ, коли задзвонив мобільний телефон.

Матвія вдома не було – він пішов по продукти, хоча, як на мене, в холодильнику і так всього вдосталь, – тож я наспіх витерлась, загорнулась у рушник і пішла на пошуки телефону.

– Наташ, ну нарешті, – видихнула подруга, варто мені було підняти слухавку. – Ти як?.. Можеш говорити?..

– Можу, – кивнула я, спиняючись посеред вітальні і поправляючи рушник.

В квартирі було тепло, а я не намочила волосся, тож поки не мерзла. Спинилась, щоб повисмикувати шпильки, якими приколювала пучок, і спитала:

– Ти чого спозаранку? Щось трапилось?

– Ранкову пресу почитала, – гмикнула Ліля. – Ти бачила вже ті статті?

– Які?

– «Матвій Лозовий одружився. Обраницею одного з найбажаніших наречених країни стала студентка київського медичного, Наталія Семенченко», – прочитала вона вголос, явно пропустивши ті слова, де було сказано, що я без копійки в кишені і з дитбудинку. – А ще от, моє улюблене… «Лозовий нарешті покинув скандальну блогерку Аллу, відому своєю ексцентричною поведінкою, і спинив свій вибір на порядній дівчині відповідної професії».

– Це якої такої…

– Ти ж медик, – фиркнула Ліля. – У них в родині ціла лікарська династія. О, слухай, «поза всяким сумнівом, цю дівчину вже схвалили батьки Лозового». Хтось припускає, до речі, що вас познайомив батько Матвія…

– Якісь ти дуже позитивні статті читаєш. А де ті, в яких мене назвуть обідранкою, що вискочила за багатого хлопця, аби закрити власні проблеми? – поцікавилась уїдливо я. – Переконана, що таке має бути.

Вчора від нас з Матвієм буквально не відлипали журналісти, і я була переконана, що зрештою по мені проїдуться катком. Навіть розчаровувало, що цього досі не зробили.

– Воно б може було, але Алла багатьом занадто не подобається. Я вже читала статтю експертки зі стосунків, яка розповідала, що вульгарність і нахабство дає лише тимчасовий ефект, а скромність, стриманість та інтелігентність досі в пошані.

– Отакої.

– То що там у вас, уже справжнє кохання?

Хотілося б! Але, звісно, поки що були тільки статті. Може, вчора я й виглядала поруч з Матвієм, як треба, але це все ще не робило з мене його справжню дружину.

– Ой, Ліль, – зітхнула я, – та що тільки люди не напишуть, ти ж знаєш…

– Ну, люди можуть писати що завгодно, – весело озвалась подруга, – але ж фотографії я на власні очі бачила, і ти там здаєшся щасливою. І дуже закоханою, до речі. То що, зміг він розтопити твоє холодне серце?

– Та зміг, – визнала я. – Тільки нащо йому сіра мишка без копійки в кишені? Він багатий, з хорошої родини, а тут я, сирітка…

– Мені здається, ти себе недооцінюєш, – фиркнула Ліля. – Сама ж мені розповідала, що його родина відреагувала на тебе добре. І ви, між іншим, одружені. Я цим, наприклад, похвалитися поки що не можу, хоча ніби як давно з Олегом зустрічаюсь. Так що все дуже залежить від тебе. Чи захочеш ти бути з ним, чи вирішиш, що тобі це не потрібно?

Квартирою пробігся холодок. Він торкнувся моїх оголених плечей, і я подумала, що було б добре вдягнутися нарешті. Напевне, треба з Лілею прощатися, але я б з задоволенням побалакала з подругою ще трохи. Вона моя найближча людина, з ким ще радитись? Мами чи сестри я ніколи не мала. Тільки свою Лілю.

– Хотіла б я могти вибирати! – розсміялась я. – Ну, якщо вже так, то потрібно.

– Отже, ти визнаєш, що він тобі подобається?

– Та подобається! – видихнула я, і майже одразу ж за спиною почувся голос.

– Наталко, там погода така гарна, я подумав, може, ми з тобою з’їздимо до парку і… – Матвій змовк, а я повільно повернулась до нього, відчуваючи, як починаю червоніти. – Ой. Вибач!

Рушник насправді був, мов коротка сукня, і прикривав все, що треба. Але я відчула, як біжать електричні розряди шкірою від одного тільки погляду Матвія. А він ніби не міг змусити себе відвести очі, і… Я могла заприсягтися, дивився майже закохано.

– Вибач, – повторив він ще раз і нарешті відвернувся. – Я не знав, що ти ще не вдягнена… Я нікуди не дивлюся! Піду… Розберу покупки.

Він чкурнув геть так швидко, що я не встигла навіть слова вимовити.

– Що там відбувається? – після тривалої паузи спитала Ліля.

– Матвій випадково зайшов, а я тут, ну, в рушнику, – пискнула я.

Сміх подруги змусив мене зніяковіти ще більше.

– Правильно, він повинен знати, за що бореться. Йди, Наташ, вдягайся, – хихочучи, звеліла вона мені. – Пожалій бідолашного хлопця. Він і так відчайдушно намагається в усьому бути джентльменом, а ти робиш все, щоб це стало неможливим.

– І що ж це я роблю, – буркнула я, миттю надувшись.

– Ну як! Залишаєшся гарною, розумною та привабливою. Страшне діло, та й годі! Все, давай. Не відволікатиму, – вона знов розсміялась, а мені лишилось тільки червоніти та швидко кидатись шукати одяг.