6 (5)

Лозовий знайшовся неподалік від солодкого столу, говорив з незнайомим чоловіком. Я затрималась трохи віддалік, не бажаючи приваблювати до себе зайву увагу, і зробила вигляд, що мене дуже цікавлять шматочки торту. Гаразд, вони справді мене цікавили, бо, чого там гріха таїти, виглядали дуже привабливо та смачно, але я знову не зважилась нічого взяти.

– Матвію, – голос співрозмовника Лозового зазвучав гучніше, – а не познайомите мене зі своєю прекрасною супутницею? Наскільки я пам’ятаю, у вас була інша дівчина… Ви з Аллою розійшлися?

Я підійшла ближче до Матвія. Він запропонував мені лікоть і посміхнувся незнайомцеві так ласкаво, що я запідозрила в цьому невинному виразі обличчя неймовірну ненависть, старанно заховану за шарами самовладання.

– Так, ми з Аллою більше не разом. Це Наталія, моя дружина, – спокійно сказав він.

– Дружина? – гмикнув він. – Дуже приємно, Наталіє… – він обвів мене важким, повним цікавості і ще чогось, що я не могла точно визначити, поглядом. – Я Гнат Стрельбицький. Думаю, Матвій розповідав вам про мене?

Здається, це якась важлива птаха. Гнат мені не подобався, але ж не могла я дозволити собі сказати про це йому прямо! Тому відповіла:

– Ми з Матвієм мало розмовляємо про питання роботи, проте, звісно, він згадував про вас. Рада знайомству.

Я простягнула руку, вже зі спостережень встигнувши зрозуміти, що тут так прийнято. Стрельбицький кивнув, явно задоволений такою дрібною ініціативою, але замість того, щоб стиснути мою долоню, нахилився та поцілував зап’ясток. Десь я чула, що чоловіки минулого майже не торкалися губами шкіри, завмирали на якійсь незначній відстані, радше створюючи враження, ніж справді цілуючи, однак, здається, Гнат послуговувався іншими підручниками з етикету. Я відчула вологу на зап’ястку і ледве стрималась, аби не відсмикнути руку і не витерти її об сукню.

– Чарівно, чарівно, – посміхнувся задоволено Стрельбицький, випроставшись. – У вас гарний смак на жінок, Матвію. Довкола стільки красунь, – хижий погляд ковзнув по мені. – Однак в одному ви помиляєтесь: в тому, що в якості ділового партнера обираєте Ілону.

Він поправив комір свого костюму і ще раз виразно подивився на Матвія. В світло-сірих очах чоловіка було щось таке… Гостре, ніби уламки криги. Здавалось, одного погляду вистачало, щоб наскрізь пропалити. Стрельбицький нагадував хижого птаха, буквально випромінював силу.

– Жінки, – провадив він далі, – чудові, якщо вони дружини, але не якщо ділові партнерки. Повірте тричі одруженому чоловікові. Я знаю, про що кажу, – він осяйно посміхнувся. – Ви, Матвію, ставите не на ту клітинку.

– На жаль, я вже визначився зі своїм партнерством, – знизав плечима Матвій, – тому нічим не можу допомогти, Гнате.

– Ви ще дуже молодий. Скільки вам, двадцять п’ять? Мені в два рази більше, і, повірте, я краще знаю життя. Ще не пізно передумати. Тим паче, ваші домовленості з’явилися ще до нашого близького знайомства.

– Дякую, але все-таки утримаюсь, – хитнув головою Матвій. – Можливо, ми з вами співпрацюватимемо у якомусь наступному проекті, проте в цьому я не можу підвести свою ділову партнерку навіть задля настільки вигідних умов, як ви мені пропонуєте.

– Гаразд, гаразд, – покивав він. – Як забажаєте. Гарного вечора.

З цими словами Гнат розвернувся та закрокував геть. Ми з Матвієм лишились вдвох, і я відчула, як він щомиті стає все напруженішим.

– Він хоче чогось поганого від тебе, так? – спитала я пошепки.

– Більш ніж, але краще про це не будемо, – Матвій похитав головою. – Стрельбицький – важливий діловий партнер. Купа впливу, купа грошей…

Він змовк. Було відчутно, що Матвій думає про ті вплив і гроші, що стояли за Стрельбицьким.

– Давай про це не будемо, – посміхнувся він зрештою. – Ходімо, поспілкуємось з більш приємними людьми…

– Сподіваюсь, ти це не про Аллу?

– Вона тебе зачіпала?

– Намагалась, – знизала плечима я. – Повір мені, Матвію, не так просто змусити зніяковіти та затинатися дівчину, що росла в сиротинці.

– Я вірю, що ти хоробра, – посміхнувся він, уважно дивлячись на мене, – і переконаний, що жодна Алла не зможе збити тебе з пантелику. Шкода, що я не познайомився з тобою раніше, ніж з нею. Але я радий, що познайомився взагалі.

Погляду Матвія було більш ніж достатньо, аби я буквально розтанула і розпливлась у дурнуватій посмішці. Лозовий весело підморгнув мені.

– Ходімо до журналістів самі, – запропонував пошепки хлопець, – поки вони до нас не прибігли. Напевне, це буде краще.

– Напевне, – погодилась я.

Матвій повів мене вперед, туди, де стояв оператор, а поруч з ним крутилась, вочевидь, інтерв’юерка. Я змусила себе розправити плечі і не озиратись, але відчувала, як чужий гострий погляд коле мені спину. Хто це був, Стрельбицький чи Алла? Я б воліла ніколи не дізнатися.