6 (3)

…Сукня сіла, мов влита. Я не чекала, що подібний одяг може настільки мені пасувати, тож, коли Матвій приніс пакунок, спочатку довго недовірливо на нього дивилась, але потім зважилась приміряти. Це не було плаття з фільмів, що тримається на чесному слові, ні: тканина невагомо спадала з плечей, рукави нагадували крила. Внутрішній чохол облягав, мов друга шкіра, і був темнішого, синього кольору, а сизо-блакитний шовк зовні створював відчуття казковості. Сукня сягала аж до підлоги, але була легкою, і я почувалась в ній, мов принцеса.

Перед виходом Матвій знов спинився у мене за спиною і всміхнувся нашим відображенням.

– Тобі дуже пасує, – промовив він. – Подобається? Я знаю, ти казала, що такого не любиш…

– Не люблю, – я пробіглась пальцями по доволі глибокому, але не надто відвертому вирізу, – але конкретно ця сукня мені шалено подобається. Не знаю, як тобі вдалось так вгадати з розміром…

– Ми твої параметри разом сантиметровою стрічкою міряли!

Міряли, і я досі згадувала, як його руки з трепетом торкались моєї шкіри, пурхали над нею, невагомі, і як в мені спалахувало бажання, щоб це тривало цілу вічність. Звичайне зняття параметрів, така дрібна, неважлива дурниця, така деталь, від якої серце в грудях калатало, мов скажене, і хотілось потягнутися за новою порцією поцілунків, ніби я мала на них право…

Матвій мене зачаровував. Ніби і не робив для цього нічого, що для нього було незвичним, але я ніколи не зустрічала таких хлопців, як він. Дбайливих, уважних, турботливих. Я бачила, як впадав за Лілею її Олег, і це виглядало геть інакше. Так, ніби й передбачливий, намагається вгодити, постійно поруч, але все одно, воно частково через силу, частково – з примусу. Було помітно, що Олег просто намагався робити вигляд, що він такий хороший.

Тут моя інтуїція мовчала. Хоча, можливо, справа в тому, що я втрачаю голову і не хочу бачити очевидних тривожних дзвіночків?

– Ходімо? – Матвій нахилився до мене, і його шепіт торкнувся моєї скроні теплим вітром. – Краще не запізнюватись.

– Так, – кивнула я. – Ходімо…

Він накинув на мої плечі пальто. Кивнув на мої зимові чобітки, що стояли в кутку, але я відмахнулась.

– Залишусь в туфлях, – вони йшли в пару до сукні, акуратні, на не дуже високих підборах.

– На вулиці зараз холодно.

– Ми ж на машині.

– Але до машини треба ще дійти, – нагадав Матвій. – Там ми вийдемо на внутрішньому паркінгу, можна буде перевзутися.

– Не переживай, я не розтану, – підморгнула я йому. – У мене не настільки тепличне дитинство було, аби я боялась холоду.

– Що ж, гаразд. Але я все одно не дам тобі йти по снігу, – заявив мені Матвій.

– Цікаво, як? Відростиш мені крила? – я захихотіла, виходячи на сходовий майданчик.

– В мене є один план, – запевнив хлопець, зачиняючи двері. Він сховав ключі у кишені свого пальта, а потім, підступивши ближче… Підхопив мене на руки.

Я скрикнула, мимоволі обіймаючи Матвія за шию. Він притиснув мене до свого тіла і, посміхаючись, поволі рушив вниз.

– Господи, – прошепотіла я вражено, – що ти таке робиш? Матвію…

– Всього лиш несу тебе на руках донизу, – знизав плечима він. – А що?

– Ти… Я… – я мало не задихалась від подиву. – Але нащо!

– Тобі неприємно?

– Мені приємно! – я не могла заявити протилежне, це було сильніше за мене. – Просто тобі ж важко, напевне…

– Ти важиш, мов пушинка, – запевнив мене Матвій. – Не переживай, все гаразд. Я точно не зламаюсь, якщо тебе донесу.

На пушинку я не тягнула. Дівчата дарма ображаються, коли їм кажуть, що вони важать, мов мішок картоплі: в тому мішку кілограмів зо двадцять зазвичай. Або сорок. Між іншим, дуже мала вага для людини, а перша взагалі недосяжна, якщо ти не дрібна дитина. Я важила більше за ті сорок, хоч і не набагато, бо завжди була дрібна і худенька, але це не привід на руках тягати. Надірватись можна, підіймаючи щось набагато менше!

Матвій, щоправда, не показував, що йому важко. Навпаки, він спокійно йшов донизу, тримаючи мене в своїх обіймах, і притискав до грудей так міцно, що я чула, як б’ється його серце. Пручатись не стала – та й не змогла б я зараз опиратися, якщо чесно, надто приємно мені було поруч з цим чоловіком. Просто притихла і намагалась не муркотіти, мов та кішка, від задоволення.

Наша дорога тривала не надто довго. Я дотягнулась до під’їздних дверей, відчиняючи їх, потім за командою Матвія витягла ключі від машини. Він не спускав мене з рук, аж доки не всадовив на переднє сидіння автомобіля і не допоміг пристібнутись, потім поцілував у кутик губ, обережно, аби не пошкодити макіяж, випростався, швидко обійшов автівку та зайняв місце водія. Ми нарешті могли рушати.

Всю дорогу я мовчала, насолоджуючись тріпотливим теплом, що він поселив в моїх грудях. Ми швидко дістались до місця, і Матвій подав мені руку, допомагаючи вийти назовні. Повів вперед, і я зачудовано роззиралась, намагаючись всотати якомога більше деталей.

Однак найголовніша деталь потрапила мені на очі, коли ми вже дістались до місця, де проходив благодійний аукціон.