6 (2)

Сукню Матвій замовив в мережі. Я була переконана, що вона висітиме на мені, дівчині не надто повній і не надто високій, мов на вішаку, і виглядатиме максимально недоречно, але Лозовий переконав, що все буде добре, і взявся приводити до ладу моє волосся, вкладати його у просту елегантну зачіску.

– Звідки ти знаєш, як правильно підколювати оце все шпильками? – спитала я, намагаючись не крутитись, доки його пальці пурхали над моїм волоссям. – Я б в житті не впоралась, мені то Лілька допомагала робити. Вона краща майстриня в плані зачісок, але все одно не надто… Ми цим не цікавимось. І звідки в тебе шпильки вдома?

Напевне, це були Аллині, хоча мені здавалось, що прикраси виглядали аж надто інтелігентно, як на цю ексцентричну білявку. Її сліди в квартирі я вже знаходила: якусь незрозумілу статуетку, рожеву ганчірку, яка виявилась «декоративною тканиною», на мою думку придатною тільки щоб бруд нею витирати, ще якісь дурниці. Будь-який прояв гарного смаку, вирішила я, приписуватиму Матвію, а все погане – їй.

Алла мені не подобалась. Не тому, що ніби конкурентка, бо я на Матвія взагалі невідомо чи маю право претендувати. Просто…

Бо дурепа.

Хто при своєму розумі через нещасного Федора кидатиме такого неймовірного чоловіка, як Матвій? Максимально дурна причина.

– Це мамині шпильки, – пояснив Матвій. – Тут взагалі є трохи її речей, бо доки я навчався, батьки жили в цій квартирі також, щоб не їздити постійно до заміського будинку. Ну, і щоб тут все не пропадало, бо житло, коли воно порожнє, швидко починає занепадати.

Так, на Олександру це точно було схоже. Елегантні квіти, що гарно виглядали на темному волоссі… Я подумала, що їй дуже пасуватиме.

Можливо, мені теж.

– А де ти навчався? Не у Львові?

– Частково – у Львові, – хитнув головою він, – закінчив бакалаврат у Львівській політехніці. Але магістратуру вже у Великобританії.

– То ти в нас лондонський франт?

– Так, – розсміявся він. – І потім ще півроку практики у одного професора в Норвегії, ми з ним разом займались дуже цікавим варіантом біонічної руки.

– Знаєш, взагалі-то я мала б назвати тебе зараз мажором, але чомусь в твоєму випадку звучить так, ніби ти справді там займався справою, а не розважався.

– Та які розваги! – відмахнувся Матвій. – Навчання-дім-навчання-дім. І ти собі не уявляєш, як складно в Великобританії щось нормальне приготувати, поки продукти збереш, можна цілі статки витратити… До речі, з Федею ми там і познайомились. Власне, він вляпався в проблеми, а мене приставили за ним наглядати. Обидва з України, і, на думку керівництва, я мав вправити йому мізки.

– І як, вийшло?

– Якщо нема що вправляти, то свої не вставиш, – розсміявся Матвій. – Ну, але, принаймні, оту паршиву компанію, в якій він був, Федя покинув. А вже коли повернулись до України, то почали дружити. Я не надто компанійський, але з ним весело. Іноді. Коли не вибісить. Готово! Тепер будемо робити макіяж.

Я зиркнула у дзеркало. Зачіска виглядала елегантно.

– Макіяж ти теж вмієш накладати? Тренувався на мамі? Чи на Феді? – всміхнулась я.

– На Аллі, – Матвій скривився. – Вона якісь курси по мейку проходила, постійно мені показувала уроки, я дещо запам’ятав, щоб потім їй допомагати.

– Господи боже.

– Що, вважаєш це не надто маскулінним?

– Ні, вважаю, що вона геть дурна, що тебе кинула. Але, напевне, це на краще. Для мене так точно. Де б я ще собі такого чоловіка знайшла? Ще й одразу зі штампом в паспорті… – я зітхнула. – Ну, фарбуй. Довіряю тобі. Я можу тільки губи помадою підвести.

– Не переживай, я вмію трішечки більше, – підморгнув мені Матвій і взявся за справу.

На наступні двадцять хвилин ми змовкли. Коли Матвій нарешті закінчив і підштовхнув мене до дзеркала, звідти дивилась… Якась інша Наташа. Ні, це все ще була я, він не зіпсував мене і не перекрутив риси обличчя, нічого не змінив, просто підкреслив. Очі здавались трішки більшими, вії густішими та довшими, риси виразнішими.

– Вау… Ніколи не уявляла себе такою, ну, гарною.

– Ти і є дуже гарна, – прошепотів Матвій мені на вухо, обіймаючи зі спини. – І без будь-якого макіяжу теж. Я просто… Виділив те, що я бачу? Як жирним шрифтом в документі. Щоб тим, хто бачить трохи гірше за мене, теж було видно.

Я не стримала усмішки. Приємно було це чути, хай я й не до кінця вірила у компліменти. Та тільки дурепа сперечатиметься, коли такий чоловік щось подібне говорить…

– Вже доставили сукню, – Матвій обережно притиснувся губами до моєї скроні. – Зараз принесу. І, Наталю?

– Що?

– Ти прекрасна, просто пам’ятай це, – стиха промовив він і нарешті пішов по сукню.

А я так і лишилась стояти біля дзеркала, густо зашарівшись.