6 (1)

Наталія

Вчора ми гуляли Львовом майже до півночі, тож спала я… Не скажу «як немовля», бо той, хто вигадав цю приказку, ніколи не бачив, як сплять немовлята. Ні. Як котик, звернувшись клубочком та не вибираючись з намощеного кубельця, аж доки не розбудять. Навіть прокинулась так само, на звук корму. Ну точніше, на звук шкварчання сковорідки.

Звідти ж, з кухні, долинав приглушений голос Матвія. Я спочатку здивувалась, а потім зрозуміла, що він говорить по телефону. Вдяглась… І завмерла, задумавшись. Отже, ми з ним вчора цілувались і поводились, як пара, що справді зустрічається. А що робити сьогодні? Як мені до нього підходити, що казати? У горлі миттю пересохло від думки, що він може від мене відвернутись і зробити вигляд, що нічого не трапилось.

Це були просто поцілунки, нічого такого, але чому ж я так тремчу?

Сидіти і боятися – то не для мене, принаймні, не в такому випадку. Я швиденько збігала до ванної, привела себе до ладу, вдягнулась, але коли вийшла до Матвія, він все ще розмовляв з кимось.

– Доброго ранку, – ніяково промурмотіла я, спиняючись на порозі кухні.

– Доброго ранку, – відклавши слухавку, одними губами промовив він і нахилився, щоб поцілувати в щоку. – Сніданок на столі, я зараз… Так, – голос став гучнішим, – нікуди я не зникав, – він продовжував розмову по телефону.

Я вирішила не втручатися і, намагаючись не витріщатись на хлопця, не милуватись тим, як тонкий гольф облягає його красиве тіло, зосередилась на млинцях у тарілці.

Де там! Погляд ніби прикували до його плечей…

– Дідько! І це жодним чином не можна скасувати? – Матвій втомлено зітхнув.

Що б йому там не відповіли в слухавці, виглядав він не надто радісним.

– Але ж друге січня! У мене відпустка взагалі-то, перша за кілька років, Ілоно… Гаразд. А, до біса! Та прийду, прийду… – він знов помовчав зо хвилину, слухаючи, що йому розповідає жінка. – Не треба мені пояснювати, що таке дрес-код «блек тай», будь ласка, я в курсі, в якому костюмі я маю бути. Ні! Ні, вона не прийде в рожевій сукні з блискітками. Вона взагалі не прийде. Гола, вдягнена, не прийде. Ну тому що. Ні. Ми з Аллою не разом.

Я дуже намагалась не посміхатись, коли він сказав цю фразу. Не знаю, з ким там Матвій так напружено розмовляв, навіть не приховуючи діалогу, але те, що він публічно заперечував стосунки з колишньою, зігрівало мене. І нагадувало про наш вчорашній поцілунок.

Відвернувшись від Матвія, я обережно торкнулась кінчиками пальців своїх вуст і посміхнулась. Раптом захотілось, щоб він обійняв мене. Можна так, як вчора.

Здається, я починала розуміти, що таке ті самі метелики в животі. Можливо, саме на них перетворюється здоровий глузд, бо нормально думати про будь-що не вдавалось. Та у нас же випадковий і винятково фіктивний шлюб! Матвій не хотів представляти рідним Аллу і…

Представив незнайоме дівчисько, так? Гаразд, це звучало ближче до «кохання з першого погляду» і «необдуманих вчинків», аніж до «розумного, зваженого підходу».

Теплі чоловічі руки накрили мої плечі. Я здригнулась і озирнулась, стикаючись поглядом з його неймовірними небесними очима. Матвій посміхався, але виглядало це натягнуто. Здається, дзвінок засмутив хлопця.

– Щось трапилось? – стиха спитала я.

– Та… З роботи.

– Хто та Ілона?

– Діловий партнер та спонсор нашого наукового проекту, – пояснив Матвій.

– Мені треба ревнувати? – хитро поцікавилась я.

Правда, одразу ж зніяковіла і ледве встигла прикусити язик, щоб не сказати, що я ну зовсім не те мала на увазі, б, зрештою, які у мене права на Матвія?

– Ні, – розсміявся він. – Ілона старша за мене, одружена, і ми маємо винятково ділові стосунки. Але мені потрібно сьогодні ввечері бути на одному світському заході… Благодійний аукціон. Звісно, справа не так в грошах, які буде там витрачено, як у тому, що можна поспілкуватись з кількома цікавими людьми. Я б з більшим задоволенням на наукову конференцію з’їздив, але…

– Це ж робота, – знизала плечима я. – Звісно, треба їхати, особливо якщо воно допоможе тобі в подальшому… Мені сидіти вдома і не висовуватись? – якщо чесно, я б з задоволенням провела кілька днів в ліжку з книжкою.

І з Матвієм.

Трясця! Оце точно останнє, про що я маю зараз думати.

– Власне, – він зітхнув, – справа в тому, що ми маємо бути там разом. І ти знаєш, що таке дрес-код «блек тай»?

– Це отам де треба бути у вечірній сукні до підлоги і мало не в рукавичках? – приречено поцікавилась я.

– Угу. Вибач, – винувато зиркнув на мене хлопець, – я знаю, що тобі таке не подобається. Але…

– Та все гаразд. Я й так живу твоїм коштом, – я відмахнулась. – Блек то блек… Розказуй, що треба вдягати. І я не вмію нормально фарбуватись. Так що у тебе два варіанти, терміново знайти мені візажиста або нафарбувати мене самій.

– Ой, якби то тільки цих проблем, – захихотів Матвій, і я дійшла до висновку, що з візажистами таки проблем не буде. Лише з тим, як поводити себе поруч з людьми, занадто далекими від мене за статусом.