5 (4)

Варто було трішки відволіктись, як щось ледь помітно спалахнуло знову. Я зрозуміла, що це відблискує камера. Або, можливо, він робить фото, забувши змінити налаштування. Навіть у професіоналів трапляються збої, а я не була впевнена, що цей чоловік – профі. І неважливо, хто він, журналіст, приватний детектив абощо, все одно від його присутності мурахи побігли по шкірі.

Матвій нахилився до мене впритул і прошепотів на вухо:

– Не переживай. Це просто фото. Напевне, для преси. До нас ніхто не підходитиме, я не настільки високого польоту пташка.

Я повернулась до нього, випадково торкнулась носом щоки.

– Все одно неприємно.

– Хочеш – втечемо?

– Тут твої друзі.

– Вони зрозуміють, – запевнив мене Матвій. – Секунду.

Він повернувся до Ірини, щось їй зашепотів на вухо, а тоді підвівся і потягнув мене за руку.

– Хочу показати Наталці пам’ятник на внутрішньому дворику, вона ніколи не була у Львові.

Матвій накинув мені на плечі пальто, вдягнувся сам та потягнув за руку. Ми вискочили через запасний вихід ресторану і справді опинились на невеличкій внутрішній площі.

Тут було зовсім не людно, навіть порожньо, а ще – тихо та спокійно. Пам’ятник виявився невисоким постаментом, засипаним снігом. На напівстертій меморіальній дошці було важко розібрати, чому саме він присвячений, і скільки б я не пробувала розгледіти, не змогла.

Матвій, щоправда, явно не збирався милуватись архітектурою. Натомість він міцно стиснув мої пальці та повів за собою. Ми пірнули у вузький провулок, потім ще один, і я зрозуміла, що це справді втеча.

– Авто ж з іншого боку припарковане! – видихнула я.

– Ну, за авто нас відслідкують точно, – знизав плечима Матвій. – А я хочу тобі дещо показати. Швидше!

У Львові швидко сутеніло. Сипав сніг, кружляв довкола ліхтарів, що уже сяяли жовтуватим світлом, і місто наповнювалось дивовижною, казковою атмосферою. Ми ніби переходили з сучасної зими у старовинну, і я вже чекала побачити не людей у сучасному одязі, а леді у ошатних сукнях, карети з запряженими в них кіньми.

Поруч зі мною справді крокував хлопець, достойний звання лорда. От тільки я, напевне, була б простою служницею поруч з ним, аж ніяк не леді.

– Тут гарно, – видихнула я, вирішивши не розповідати, про що насправді думаю зараз. – Але куди ми йдемо?

– Зараз побачиш… Вже скоро, – Матвій трошки пришвидшив крок, не відпускаючи ні на мить моєї руки, а тоді завів мене у невеликий скверик з вербами. – Дивись!

Я спочатку не зрозуміла, що він мені показує, а тоді побачила, як застигли під кригою тонкі гілочки верби, як схилились донизу дерева. Все довкола сяяло від криги, а світло ліхтарів дивовижно відображалось у крижинках. Верби сяяли зсередини.

– Казкова краса, – прошепотіла я. – Тут фільми знімати треба, про новорічне диво…

– Так, але обережно, бо тут дуже легко послизнутись! – попередив Матвій.

Я відмахнулась. Звична до поганої роботи київських комунальників, рішуче закрокувала до верб… І лише на півдорозі зрозуміла, що я вже не йду, а їду, ще й розмахую руками, ніби намагаюсь злетіти, бо такої склизотні я навіть на наших Київських горах зроду-віку не бачила!

Я вже перебирала всі можливі наслідки падіння у голові, ставила сама собі діагноз, долітаючи до землі, та враз… Завмерла, опинившись в руках Матвія.

– Казав же, обережно треба, – він допоміг мені відновити рівновагу. – Злякалась?

– Не сильно. Ти мене врятував, – видихнула я.

Залишитись би тут поруч з ним, під вербою… Навічно. Шкода, що не під омелою…

Матвій потягнувся до мене і завмер в кількох міліметрах від моїх губ. Ми дивились одне на одного, ніби не зважуючись зробити наступний крок.

– Я обіцяв, що без твого дозволу нічого не робитиму, – прошепотів хлопець на межі чуття.

– Добре, – я ледь помітно всміхнулась, зазираючи в його бездонні сині очі. – що я дозволяю.

Серце закалатало в грудях від моєї власної сміливості, готове вискочити назовні будь-якої миті. Я відчувала себе так, ніби щойно стрибнула з парашутом. Все тіло тремтіло.

Чи зрозуміє він натяк? Чи зважиться? Чи потрібно йому це взагалі?

Я не встигла засумніватись достатньо сильно, бо Матвій все-таки нахилився до мене і накрив вуста своїм цілунком. Його руки міцніше обхопили мене, а я обвила його шию, притислась до хлопця, насолоджуючись внутрішнім теплом, що линуло від нього. Купалась у близькості Матвія, в тому, як він добре мене розумів.

Поцілунок тривав недовго. Лозовий відсторонився, хоч і дуже неохоче, і зазирнув в мої очі.

– Все гаразд?

– Так, – я широко всміхнулась. – Все гаразд.

Добре, що ми з ним не обговорювали наше можливе розлучення. Бо зараз понад усе мені хотілось затриматись в цьому шлюбі.

Хай я знала його всього кілька днів, але, здається, закохалась остаточно.