5 (3)

Я аж підскочила на місці. Першим бажанням було зіскочити зі стільця і кинутись навтьоки, куди завгодно, аби не чути цього крику. Яке гірко?!

– Федю, я бачу, тобі на новорічні свята було настільки солодко, що ти вже й забув, що таке поведінка людей зі здоровим глуздом, а не як у тебе. Сядь і не верещи, будь ласка, – зітхнувши, промовив Матвій.

– Ще чого, – фиркнув Федір. – А ну, давайте-но всі разом запросимо наших молодят до цілунку…

Я зашарілась.

– Федю! – обурено пискнула собі під ніс, кинувши на нього нищівний погляд.

Насправді, я б хотіла, аби Матвій мене поцілував. Це, напевне, приємно. Мене до нього тягнуло, і я не сумнівалась, що такого привабливого, розумного, красивого хлопця знайти більше не зможу. Але це не означає, що я згодна влаштовувати публічний цирк.

– Гірко! – завів Федір своє.

– Я зараз тебе стукну, – пригрозив Матвій. – Ми тут відмічаємо Новий рік, а не наше з Наталкою одруження, ясно? Так що давайте-но нарешті заспокоїмось і перестанемо підривати на ноги весь заклад.

– От ти зовсім позбавлений романтики та ініціативності, – Федір закотив очі і сів нарешті. – Між іншим, я абсолютно переконаний, що тут нікому не заважаю. Дівчино! Дівчино! – гукнув він рудокосу офіціантку, що протирала сусідній столик. – От скажіть, будь ласка, хіба я вам не подобаюсь?

– Ви поки що не сто доларів чайових, а десь до вісімдесяти децибел шуму, якщо не більше. І поки децибели не стали чайовими, ні, не подобаєтесь, – підморгнула йому дівчина.

– Як? Хіба я не феєрично привабливий, ініціативний та іскрометний?

– Поки що ви феєрично гучний, набридливий та нахабний, а далі побачимо по тому, хто оплачуватиме банкет, – озвалась вона з широкою усмішкою і, підхопивши порожню тацю та кілька меню, закрокувала геть.

Якби ми зараз були у мультику, у Федора з очей вже б повискакували сердечки, так він дивився вслід офіціантці.

– Матвію, – пробурмотів він, – сьогодні пригощаю я.

– У нас же передоплата, – фиркнув хлопець.

– Отже, їжте добре, щоб ми замовили ще! Я маю випросити у неї номер телефону! Якраз коли даватиму чайові…

– Якби вона справді була готова так легко дати номер, – не втрималась я, – то точно так би не жартувала. Так що, Федю, скрути децибели та знайди інший спосіб сподобатись дівчині.

– Жах. От як хочеш, так і знайомся з цими незалежними дівчатами, якщо їм уже і на слово вірити не можна, і пошуміти трішки не можна, – промурмотів він, на щастя, забувши про те, що вимагав від нас поцілунків. – Цікаво, коли закінчується її зміна. Можливо, я б міг провести її додому…

Ірина тихенько розсміялась.

– Ну все. Наш синьочубий купідон закохався в невідому офіціантку і на найближчі кілька днів залишить нас в спокої.

– Або годин, – озвався один з хлопців, – як пощастить.

– Або хвилин, якщо вона вразила його лише на пів довжини купідонячої стріли, і до серця не дійшло, – підсумувала Галина.

– Ой, ну вас! Може, це кохання всього мого життя!

– Ага, і безсмертя, – муркнув собі під ніс Матвій.

Я не знала, наскільки часто Федір ось так зустрічає «своє кохання», але він справді став поводитись тихіше, і це не могло не радувати. Я відверто насолоджувалась розмовою з іншими друзями Матвія і швидко прийшла до висновку, що компанія у нього чудова. Розумні, освічені люди! На мою радість, тут знайшлось і кілька таких самих студентів-медиків, як і я, тільки трошки старших, і я взялась розпитувати про те, що чекає на мене в інтернатурі. Напруга геть спала, і я навіть не помітила, як ресторан наповнився іншими гостями.

Але, здається, помітила Ірина. Вона сторожко роззирнулась, ніби щось привабило її увагу, і спитала:

– Хтось бачив спалах?

– Та ніби не було нічого… Хоча, щось блимнуло, – закивав Семен, який сидів навпроти жінки.

– Матвію, – Ірина нахилилась до хлопця ближче і зашепотіла: – Мені здається, у того чоловіка, що сидить праворуч, один за столиком, на столі камера під шарфом. І я майже впевнена, що вона ввімкнена.

– Дідько, – пошепки вилаявся Матвій.

– Вітаю, – Ірина легенько штурхнула його плечем, – ти знов в центрі камер папараці.

Я запитально вигнула брови.

– Папараці? Та ми ж не якісь зірки, – пробурмотіла я, здогадавшись, що гучно про це казати не треба. – Кому ми взагалі потрібні.

Ірина фиркнула. Матвій же нічого не відповів, але, судячи з його погляду, ймовірність, що це по нашу душу, була не просто високою – стовідсотковою. А я, здається, трішки недооцінювала чоловіка, з яким зв’язалась.