5 (1)

Наташа

Святкування з родичами Матвія закінчилось аж під ранок, і ночувати ми все-таки поїхали до нього додому. В світанковій тиші квартира здавалась якоюсь незвично магічною, весь простір кудись зник, і ми кілька разів наштовхнулись одне на одного, ніби не могли розвернутись на цих квадратних метрах.

– Вибач, – вкотре зітхнув Матвій, однак затримав мене в своїх обіймах замість того, щоб втекти деінде. – Як ти себе почуваєш? Все нормально минуло?

– Це було хороше святкування, – всміхнулась я. – В тебе чудові рідні, хоча я дуже переживала. Родичі – це не моя сильна сторона. Я їх ніколи не мала.

В сірому світлі не було видно рис його обличчя, але я чомусь могла заприсягтися, що Матвій посумнішав, почувши мої слова.

– Я сподіваюсь, – прошепотів він на межі чуття, – що зможу створити для тебе приємні спогади. Нехай уже і дорослою.

– Поки що виходить. Це найкраще святкування Нового року в моєму житті, – я розсміялась. – Знаєш, в притулку нам не те щоб дарували подарунки чи накривали на стіл, але ми теж загадували бажання. Різні, кожен своє. Багато хто загадував, щоб його родина знайшлась.

– Ти теж? – Матвій відчув, як я затнулась, і підтримав моє одкровення питанням.

– Ні. Я – ніколи, – заперечно хитнула головою я. – Ну тобто… малою – так. Однак чим старшою ставала, тим більше я цього не хотіла. Спитай, чому.

– Чому? – підкорився він.

– Мої рідні батьки знайтись не могли. Мама сама від мене відмовилась, лишила після пологів. Не знаю, що сталось з тим чоловіком, від якого вона завагітніла… Може, він не в курсі, що я існувала. Але я бачила дітей, які знали своїх матір і батька. Мало хто згадував щось хороше. Тож, – я смикнула плечем. – Ну… Не знаю. Я розчарувалась в понятті «родина». Я бачила, як декого забирають в сім’ї, але потім вони повертались… Не всі. Але ті, що повертались, ставали більш нещасними. Так що хороша родина – це щось на межі фантазій. А тут я побачила справді хорошу. Дякую. Ти подарував мені впевненість в тому, що вони існують. Я думала, мене проженуть, бо я до вас не пасую, а твоя мама була такою доброю зі мною…

– Бо відчула, що ти хороша дівчина. Вона б в жодному разі не стала тебе ображати, – запевнив мене Матвій. – Присягаюсь.

– Тепер я вірю. Однак було страшно. Чому ти не знайомив Аллу з ними, якщо вони такі добрі?

– Може, тому й не знайомив, – він зітхнув. – Відчував, що вона їм не сподобається, але вони намагатимуться зробити вигляд, що все в порядку, аби тільки мене не засмутити.

– Це… Дуже мило.

– Ага, – Матвій кивнув. – Справді, мило. Тільки я – бовдур, бо щойно виникли такі думки в голові, що вона їх розчарує, треба було з нею розставатись.

– Ти ж не зобов’язаний… Виправдовувати очікування своєї родини і всяке таке.

– Звісно. Однак я розумів, чому вона не буде їм до душі. Я сам бачив недоліки. Тільки чомусь вирішив, що вони не мають значення.

Як на мене, головний недолік Алли – це відсутність здорового глузду, дуже помітна, до речі. Була б вона розумною і бодай трошки адекватною, не діймала б Матвія і не втратила б такого чудового хлопця.

Зараз мені б погортати стрічку з постами психологів, нагадати собі про те, що люди часто брешуть, отже, він може лише малювати ідеальну картинку. Назвати подумки Матвія потенційним аб’юзером, знайти в ньому хоч один червоний прапорець та сказати, що він мені не підходить. А я не підходжу йому, бо я – сирітка, а він – хлопець з ідеальної родини, якого могла б собі захотіти кожна.

Однак розбивати чари новорічної ночі я не стала.

– Треба вже спати, – промурмотіла натомість, хоча насправді була дуже бадьорою, кров кипіла, а думки все не могли влягтись в голові спокійно.

– Ага, – кивнув Матвій. – Завтра… ну, вже сьогодні, першого січня, у мене традиційно зустріч з друзями, святкуємо. Ти підеш зі мною?

– Федір там буде?

– Так.

– Піду, якщо ти дозволиш чимось його стукнути. І, сподіваюсь, балакатиме не тільки він.

– Я постараюсь не давати йому приводів говорити, – всміхнувся Матвій.

– Тоді добраніч? Хоча, радше вже добранок, – на годиннику була сьома. – Я пішла.

Матвій кивнув, однак все ще не випускав мене зі своїх рук. Я знала, що маю йому сказати, аби відпустив, а ще краще – відсторонитись самотужки, однак мовчала, стояла, затримавши дихання, та дивилась прямо йому в очі. На вулиці ставало світліше, ось-ось я зможу розгледіти його риси, а він… Побачить, як я поглядаю на нього, і миттю все зрозуміє. А потім спробує пояснити, що мені краще не втрачати голову, бо це просто фіктивні стосунки.

Ця думка змусила мене нарешті випірнути з мріянь.

– Добранок, – ще раз пробурмотіла я і втекла до кімнати, яку виділив мені Матвій. Лягла до ліжка і заприсяглась, що після того, як прокинуся, не залишу в голові жодного місця для дурних романтичних думок.

Що ж, з двох одне: або залишаться лише розумні (і не менш романтичні), або я вперше в житті настільки нахабно порушу дану самій собі обіцянку.