4 (4)

– Так, звісно, – через силу посміхнулась я, усвідомлюючи, що відмовити Олександрі в розмові було б не просто нечемно, а ще й дуже по-дурному. – Буду рада поговорити…

Вона взяла мене під руку та повела до столу, туди, де стояло повно келихів з різними напоями.

– Обирай, – запропонувала мені Олександра. – Те, що тобі до вподоби.

– Ем… – я здивовано роззирнулась. – Я… Ну, гаразд, – я обрала келих с апельсиновим соком, що для мене найбільше пахнув Новим роком. – Обрала. А навіщо це?

– Ну, ми ж обговорюємо традиції, – всміхнулась Олександра. – Тож, розповідаю. Кожен з сім’ї обирає собі келих з улюбленим напоєм… Так, мій чоловік робить собі в келиху чай, не засуджуватимемо його за це – довелось шукати товсте скло, термостійке, бо з чашкою він теж не хоче! І опівночі, в мить настання нового року, ми всі загадуємо своє найпотаємніше бажання та робимо ковток. А потім, в наступному році, це бажання обов’язково здійснюється. Головне обрати правильне. Те, чого ти справді хочеш!

Я не змогла стримати подиву.

– Ви покликали мене, – невпевнено прошепотіла я, – щоб розповісти… Про традицію з новорічним бажанням?

– Ну, так? Я ж одразу про це сказала, – знизала плечима жінка. – Можливо, – вона ніяково всміхнулась, – це здається дещо дитячим, але ми всі віримо, що воно працює. І вже тієї віри…

– Ні, ні, – я швидко похитала головою. – Я не до того. Просто… Мені здавалось, що ви зараз вкажете мені на двері і змусите втекти подалі від вашого сина. Бо я йому не пасую абощо. Я ж розумію, що така сім’я, як ваша, хоче бачити поруч дівчину з гарної родини.

– Хіба в тебе погана родина? – вигнула брови Олександра.

– Я сирота.

– Ну, от. Якщо в твоїй родині є лише ти, а ти – хороша дівчина, то за цією логікою виходить, що Матвій привів дівчину з гарної родини.

Я швидко-швидко заморгала. Логіка, звісно, була приємною, але якоюсь вже дуже альтернативною. Я не вірила, що до мене хтось може поставитись настільки по-доброму.

Олександра явно помітила мою розгубленість. Вона знов взяла мене під руку та відвела трошки вбік, до вікна. Кілька секунд ми обидві мовчки дивились на те, як валив з неба сніг, а потім вона промовила:

– Наташо, мій син – найдорожче, що в мене є. «Лоза», увесь наш бізнес – це, звісно, добре. Але Матвій – моя єдина дитина, і я заради нього готова на будь-що.

У мене в грудях прискорено забилось серце.

– Звісно, багато батьків на моєму місці вважають, що вони повинні прожити життя за свого сина, обрати для нього найкращу роботу, найкращу дівчину і так далі. Проте я вважаю, що народила і виховала чудового хлопця. Чуйного, доброго та розумного. В дитинстві я ніколи не заважала йому обирати хобі, друзів, згодом – майбутню освіту. Не сперечалась, коли він не захотів ставати ані економістом, як я, ані медиком, як батько, а обрав політех. Зрештою, я виявилась правою, чи не так? Мій син – природжений винахідник, і він знайшов справу свого життя.

– Ну… Напевне, ви виховали його так, щоб він вмів робити свій правильний вибір, – невпевнено промурмотіла я.

– Саме так, – підтвердила Олександра. – Так само я впевнена, що він здатний обрати гідну дівчину собі до пари. Мені не подобалась Алла…

– Хіба ви були знайомі?

– Ні. І це перший дзвоник. Матвій розповідав про неї, і те, що я чула, теж мене геть не радувало. Здається, та жінка добре маскувалась. Останні місяці почала проявляти себе, і він ходив геть сумний. Проте зараз він не з нею, а з тобою, і він привів тебе до родини, у місце сили. Отже, він впевнений, що ти не зашкодиш нам, а ми ніколи не зашкодимо тобі. Це про довіру, Наташо. Моя інтуїція підказує мені, що ти хороша дівчина, отже, від цього я й відштовхуюсь. І готова прийняти до нашої родини. Якщо ти спробуєш нашкодити моєму синові, я його захищатиму. Однак «нашкодити» – це обманути, забрати гроші, кинути в небезпеці, що там ще… а не просто бути поруч. А якби мій син повівся з дівчиною, як козел, з тобою чи з якоюсь іншою, наприклад, лишив вагітну абощо, я б встала на бік цієї дівчини і змусила його виправити все. Тому що то було б йому на краще, стати поряднішим. Хоча я впевнена, Матвій не зробить нічого, що б розчарувало мене. Так що не бійся, – вона легенько приобійняла мене. – Ми приймаємо тебе, Наташо, і те, що ти сирота, точно не робить тебе гіршою. Анітрохи. Розслабся і насолоджуйся святом. Я буду рада, якщо ми зможемо зблизитись, але поки не заважатиму.

Я посміхнулась. На душі раптом стало легко-легко. Яка ж вона чудова! Вони всі тут чудові… Навіть Ліза, що налітала на мене з купою питань.

– Сподіваюсь, я розвіяла твоє хвилювання, – підморгнула мені Олександра. – Відпочивай, люба.

Матвій саме повернувся з тортом, і жінка поспішила туди. Я ж підвела очі на годинник і зрозуміла, що уже дванадцята. Лозовий обрав свій напій – теж сік, тільки вишневий, – підступив до мене і спитав:

– Мама розповіла тобі про традицію?

– Так… Тихше! Ось-ось буде дванадцята!

Пора було загадати новорічне бажання. Я стиснула келих з соком, замружилась і спробувала змусити себе мислити реалістично. Загадати успішну здачу сесії абощо. Не просити того, що не може збутися.

Не вийшло. В голові билася лише одна думка.