4 (3)

Взуття у коридорі виявилось так багато, що я навіть не змогла перелічити, скільки тут пар.

– Матвію! – видихнула я. – Тут що, ціла рота?

– Ну чоловік двадцять. Двадцять п’ять, – всміхнувся він, допомагаючи мені зняти пуховик. – У нас велика дружня родина. Та не бійся, все буде добре, Наташ. Ти всім сподобаєшся.

– Я не можу сподобатися всім, я не стодоларова купюра.

– Правильно, ти діамант, – підморгнув він мені. – Ходімо.

Я вчепилась в руку Матвія так, наче це був якір, і заприсяглась подумки, що не відійду від нього ані на сантиметр. Мені було страшно навіть уявити, як я тут буду орієнтуватися. В мене ще й погана пам’ять на обличчя! Я в іменах позаплутуюсь!

Будинок виявився достатньо великим, щоб всередині не було відчуття натовпу. У великій залі стояло два столи, але за ними поки ніхто не сидів, всі кружляли довкола, розмовляли, сміялися, жартували. Матвій привітався з кількома людьми, навіть не поспішаючи знайомити мене з ними, а потім підвів до своїх батька та матері, власників будинку.

– Мамо, тату, – промовив він. – Я хочу вам декого представити. Знайомтесь, – він підштовхнув мене до них. – Це моя мама, Олександра, тато, Кирило. А це Наташа… Моя дружина.

Здавалось, в кімнаті на хвилину вимкнули звук. Спочатку шум стихнув довкола нам, потім ця хвиля тиші розлилась далі, і голоси змовкали один за одним, аж доки Олександра не перепитала:

– Дружина?.. Матвію…

– Це вийшло випадково, однак, я вважаю, нас звела сама доля. Технічно в ролі служителя долі слугував Федя, але це деталі, – усмішка Матвія, здавалось, мала знезброїти його матір та батька та заспокоїти всіх довкола. – Тепер ми разом, і, я думаю, це дуже і дуже надовго. Так, кохана? І, випереджуючи питання, з Аллою ми розстались. Нещодавно.

– О, – Олександра кахикнула. – Ну, коли так… Рада знайомству, Наташо!

Вона простягнула мені руку, і я швидко стиснула вузьку жіночу долоню. Чекала, що вона до болю стискатиме мої пальці, однак жінка, здається, поки що не збиралась нападати на свою раптову невістку.

– Ходімте всі за стіл, – запропонував Кирило. – Познайомимось ближче, поспілкуємось!

Їжа, що там стояла, здавалась смачною, але я зрозуміла, що мені шматок в горло не полізе, коли сіла поруч з Матвієм. Він обережно обійняв мене за плечі, намагаючись втішити, і я витиснула з себе тихе «все добре» у відповідь на запитання, чи нормально себе почуваю, але це була найбільша брехня, яку я тільки могла собі уявити.

Спочатку велика родина Лозових – чи які там у більшості прізвища! – намагалась не надто витріщатись на мене. Однак, після кількох сімейних історій, погляди вп’ялися в мене. Було не те що некомфортно – нестерпно, і я чекала, доки питання полетять у мене, мов ті гнилі помідори.

– Отже, ви вже встигли заручитися? – поцікавилась жінка, що сиділа навпроти, здається, сестра Кирила.

– Власне, тьоть Ліз, ми одружились, – посміхнувся Матвій. – Офіційно. Можу навіть свідоцтво про шлюб показати.

– Ой, та не треба, – замахала руками Єлизавета. – Але тоді нам ще цікавіше дізнатись про Наталку більше! Скільки вам років, любонько?

– Двадцять, – пискнула я, втягуючи голову в плечі.

– Ви працюєте? Навчаєтесь? А хто ваші батьки?..

– Я навчаюсь, у медичному, – озвалась я, змушуючи себе розправити плечі. – І в мене нема батьків. Я сирота. Виросла в дитячому будинку, живу в гуртожитку. Грошей не маю, похвалитись нічим, окрім хороших оцінок в університеті і соцдопомоги, не можу. Ну, якось так.

На кілька секунд запанувала незручна тиша. Потім Олександра відкашлялась і промовила:

– Лізо, ну, не напирай так на дівчинку, гаразд? Думаю, нам варто не допит влаштовувати, а поговорити про щось побутове, аби ближче пізнати одне одного! Наташо, хочеш салат?

Атмосфера стала трохи приємнішою, однак жодного спокою я не відчувала, особливо коли всі повставали з-за столу, і Матвій повів мене трохи потанцювати. Коли ж до нас підійшла його матір, у мене взагалі запаморочилось в голові.

Ось-ось трапиться щось погане. 

– Матвію, котику, – Олександра обережно торкнулась ліктя сина, – допоможи батькові, будь ласка, прикрасити торт і винести його на стіл. Бо він сам, як завжди, щось виверне. Сімейна традиція від Кирила Лозового.

– Добре, мам, – кивнув Матвій. – Наташ, я швидко, – він нахилився до мене та поцілував у щоку, а тоді швидко закрокував на кухню.

Обіцяв же не залишати! Паразит!

Ми з Олександрою лишились один на один, і я раптом відчула себе страшенно беззахисною.

– Дозволь, – ласкаво посміхнулась мені жінка, – розповісти тобі про одну традицію нашої родини, Наталю?

У мене серце полетіло в п’яти. Звісно, було зрозуміло, про яку традицію розповість мені Олександра. Про звичку чоловіків родини Лозових обирати собі правильних жінок, а не безрідних студенток медичного. А потім мені вкажуть на двері, і ця святкова ілюзія перетвориться на сувору дійсність.