4 (2)

Сподівалась я дарма. Львівські магазини були анітрохи не кращі за київські: повно умовностей, купа блискіток, неймовірні ціни та консультантки, що дивились на мене так, ніби я у них щось вкрала.

Гаразд, правильніше буде сказати «когось». Перспективного холостяка, що зараз кружляв довкола мене, допомагаючи щось обрати, а не дарував їм черговий діамант!

Напевне, у Алли таких проблем не виникало. То явно дівчина, яка звеліла б придбати їй все, що сяде на фігуру, а потім обирала би вдома. Не знаю, щоправда, чи погоджувався на таке Матвій, він хоч і добрий, та на послужливого ідіота не схожий.

Та… Зараз я на мить захотіла бути тією самою капризною Аллою, а не дівчиною, яка не знає, що вдягти.

– Матвію… – я приречено подивилась на всі ті сукні, що мені пропонували консультантки. – Матвію, – зашепотіла тихіше, – все це дуже дорого. А я не вмію таке носити, розумієш? У мене ніколи не було плаття до підлоги, оцих велетенських підборів і всякого такого. Якщо ти хочеш мене в таке вдягнути, то вийде погано. Пробач! Я розумію, що я аж ніяк не підходжу до твоєї компанії та твоєї родини.

Він зиркнув на всі ті вбрання та знизав плечима.

– Тоді давай оберемо щось інше. Необов’язково вдягатись так, ніби ми йдемо на бал, це звичайна сімейна зустріч. Ходи-но сюди…

Під супровід невдоволених поглядів консультанток, які вже зрозуміли, що їм не вдасться змусити його купити сукню за кілька тисяч євро, Матвій повів мене на диванчик.

– Давай обговоримо, що тобі некомфортно.

– Ті сукні!

– Ну, це я зрозумів, – розсміявся він. – Проте, я маю на увазі, окрім них. Хочеш, підемо в звичайному одязі? Ти в джинсах і светрі, і я теж таке вдягну…

– Це якось занадто, – похитала головою я. – Ні. Просто не настільки розкішне…

– Добре. Розумію, – він обережно торкнувся моєї руки, а потім ніжно стиснув пальці, погладив шкіру. Я не стала відсмикувати долоню, навпаки, мені було приємно. – Давай тоді методом виключення. Ти хочеш бути в штанах?

– Це не обов’язково, – знічено озвалась я. – Можна спідницю або сукню. Просто якусь простішу. І підбори теж можна, але не дуже високі. Гаразд?

– Посиди тут хвилинку, зараз я принесу одну сукню, можливо, тобі сподобається.

Варто було Матвієві залишити мене на самоті, як консультантки підступили ближче. Одна з них улесливим, солодким голосом промовила:

– Можливо, ми все-таки можемо підібрати вам щось до смаку? Ви хочете коротку? У нас є чудові міні-сукні, дизайнерські…

– Дякую, не треба, – хитнула головою я.

– Не будь дурною! – вигукнула друга дівчина. – Якщо мужик згоден заплатити кілька штук за сукню, то треба цим користуватися, а не робити вигляд, ніби ти не така, як всі! Він потім собі нову знайде, а тобі хоч щось залишиться!..

– Дівчата, – я підвелась, – він не «мужик», а мій законний чоловік. Деякі жінки мають трохи кращі гарантії безпеки, аніж сукня за кілька тисяч, розумієте?

Вони позмовкали. Здається, я змогла закрити їм рот, і до повернення Матвія жодна з дівчат не зронила ані слова. Та все ж, я з нетерпінням чекала на свого офіційного чоловіка, навіть з певним острахом, ніби та сукня, яку він обере, могла мене вкусити.

Та коли Матвій повернувся, у мене камінь з серця впав. В нього в руках була проста в’язана сукня сіро-блакитного кольору.

– Приміряй, будь ласка. Мені здається, тобі пасуватиме до очей.

Ця сукня лякала мене набагато менше за всі ті, що показували раніше. Я не відчувала себе крадійкою, що пробралась в чуже життя та відбирає місце поруч з таким чоловіком, як Матвій. Крупні в’язані коси підкреслювали вигини тіла, і я задивилась на власне відображення у дзеркалі, покрутилась перед ним, розгладжуючи тканину. Красиво! І справді, до очей пасувало, Матвій не помилився.

Набравшись сміливості, я визирнула до нього. Лозовий миттю розплився в усмішці.

– Тобі личить.

– Дякую, – я погладила долонями м’яку шерсть сукні. – Вона… Комфортна. Я… Візьмемо її.

– Чудово, – усмішка його стала ще щасливішою. – Перевдягнешся чи залишишся ось так?

– Залишусь так, – мені навіть не хотілось знімати з себе сукню, настільки в ній було комфортно.

Матвій оплатив сукню та просто в магазині зняв з неї етикетку. Я знов покружляла біля дзеркала, відчуваючи себе принцесою. Дивовижно. Ніколи не дивилась на себе такими очима.

Однак поступово мій гарний настрій почав відступати. Доки ми заїжджали за подарунками, мене почало трішки трусити. Коли ж опинились на порозі будинку батьків Матвія, у мене геть перехопило подих. Як тут гарно! І багато. Та вони ж на мене дивитимуться, як на… Незрозуміло кого.

– Ти їм сподобаєшся, – прошепотів Матвій мені на вухо. – обіцяю. У мене хороші родичі, і вони абсолютно точно не кусаються.

Вони, може, й хороші, коли вже виховали такого чудового Матвія, однак… Я бачила, чим закінчуються такі історії. Ми несправжня пара, проте, якби були справжньою, мені вже б за кілька хвилин вказали на двері. Не місце простій сирітці серед багатіїв  та інтелігентів, це ж їжаку зрозуміло!