3 (4)

Під кінець дороги я сповна пожалкувала і про те, що дозволила Федорові заговорити про свою власну персону, і про те, що спочатку, захоплена його біографією та подвигами, як програміста, задала кілька уточнювальних питань. Розплатитись за це довелось сповна. Він розповів про все: про своє перше кохання, дівчину, яка послала його під три чорти (не дарма! Інакше він би заговорив її до смерті), про виліт з універу, бо зламав університетську систему безпеки задля розваги, а викладачі чомусь не оцінили, про те, що працював у кіберполіції, але виявився занадто ініціативним, про те, що зараз роботу йому дав Матвій, і тепер Федір працює в його лабораторії, але як йому хочеться відкривати нові горизонти!

І, звісно, хлопець не забув похвалитись тим, що в нього набите око, і він одразу бачить, хто кому підходить. Справжній Купідон.

– Дивись, Федю, – буркнула я втомлено, – щоб в тебе око не було справді набите, в буквальному розумінні, бо твоя балаканина кого завгодно з розуму зведе.

– Та ну! – фиркнув Федір. – Як на мене, я взагалі абсолютно ідеальний.

– То «як на тебе», – уїдливо озвався Матвій. – Все. Приїхали. Вилізай.

Ми зупинились в передмісті Львову, і поруч височів житловий комплекс. Гарний! Я замилувалась високими будівлями.

– Дякую, що підвезли. Матвію, я твій боржник. Наталі, – Федір жартома схилив голову, ніби кланяючись, – було приємно познайомитись, радий, що така культурна особа стала дружиною мого найліпшого друга. Між іншим, Аллочка, а бодай би її, через дві секунди перебивала і починала торохкотіти про себе!

– Вона просто діяла на випередження, – буркнула я і, дочекавшись, доки Федір вискочить на вулицю та забере свої речі з багажника, поцікавилась: – Ти теж десь тут живеш?

– Ні, – хитнув головою Матвій. – Нам у центр. У мене квартира в старому фонді.

– Ого, – присвиснула я. – Знаєш, в Києві це… Дуже вартісне житло. Якщо воно в нормальному стані. Та навіть якщо в ненормальному…

– Ну, ти ж вийшла заміж за мільйонера, – підморгнув мені хлопець. – Так, це справді дорого. Та й я не став би витрачати такі кошти просто на те, щоб мої вікна виходили на площу Ринок. Хоч і люблю Старий Львів… Однак це житло дісталось мені від бабусі, матері батька. А їй – від її матері… Ну, коротше, родинне житло. Їдьмо?

– Їдьмо, – ясна річ, не сперечалась я.

Мені доводилось бувати у Львові проїздом, і я знала, що це гарне місто, однак ніколи не бачила його очима місцевого жителя. Матвій обирав геть не ті вулиці, якими нас везли колись на екскурсію, і дістались ми до центру якось дуже швидко.

Будинок, в якому він жив, виявився не надто великим та зовсім не нагадував сучасні житлові комплекси, що сяяли скляними боками та дивились велетенськими панорамними вікнами на світ. Світла ренесансна будівля займала всього чотири поверхи, і Матвій повів мене на горішній високими незручними сходами, що закручувалися, мов у якомусь фільмі, довкола центральної осі.

– Ніколи не бачила таких під’їздів, – я зачудовано дивилась на візерунки, якими були вкриті стіни.

– Мама моєї бабусі, Юстина Лозова, була художницею, – пояснив Матвій. – Це вона зробила. При радянській владі, знаєш, таке не дуже дозволялось, але їй дуже хотілось ковточка творчості та свободи.

– Гарно… В тебе, я бачу, визначні родичі! І уже кілька поколінь. Інтелігенція. Не те що я.

– Так, у мене гарна родина, і в ній є відомі люди. Проте, Наталю, я не думаю, що походження всерйоз визначає людину. На перше місце виходять власні якості. Виховання грає більшу роль, але… Все одно, дурний той, хто вважає, що за кількістю грошей та за тим, ким були твої батьки, можна вирішувати, яка вона, ця людина.

На цих словах Матвій дотягнувся до моєї руки та обережно стиснув долоню. Я відчула, як починаю стрімко червоніти.

– Знаєш, все одно ж багато чого не вистачає. Розкажеш мені, хоч як поводитись треба при твоїх родичах, – нервово розсміялась я. – Бо, боюсь, осоромлюся і тебе осоромлю.

– Я впевнений, що все буде добре, – всміхнувся він. – Однак, звісно, розкажу. У нас ціла доба попереду… Все, ми на місці. Заходь.

Матвій відчинив двері та пропустив мене всередину. Я зробила крок вперед і охнула.

Квартира була… Великою. Навіть дуже. З високими стелями, гарними вікнами, явно новими, хоч і зробленими під старовину, щоб не псувати фасад, якісним ремонтом. Не знаю, чи робив його Матвій, чи всім керували його батьки, проте всередині на диво гарно комбінувались класика та сучасність. Жодного лофту, такого недоречного в цій ренесансній будівлі, жодної занедбаності! А ще всередині виявилось дуже світло, і я, звикла до дрібної коробки мого гуртожитку, крутила головою та не могла стримати усмішку.

– Тут так… Сучасно, але водночас воно ніби сплітається з тим, що зовні, з виглядом фасаду, – видихнула я.

– Дизайнер намагався зробити так, щоб відчувалась ренесансна архітектура, – кивнув Матвій. – Будинок не настільки старий, однак його зводили «під вулицю», щоб не псувати стиль.

– І так просторо…

– Бабуся та дідусь жили в сусідніх квартирах. Коли побралися, вирішили об’єднати. Десь уже в дев’яностих, наскільки я знаю… Ну, і вийшло ось так. Ходімо, покажу тобі твою кімнату, – Матвій взяв мене за руку та повів далі. Відчинив двері і підштовхнув до великої гостьової спальні, виконаної у кремових відтінках. У мене ж перехопило дихання. Як же це красиво!