3 (3)

Здається, Лозового геть не порадували такі теплі компліменти від друга, бо погляд він направив на Федора просто-таки нищівний.

– Дуже кістлява булочка, – буркнув хлопець.

– Як на мене, Матвію, в тебе чудова фігура, – повідомила я абсолютно невинним тоном. – І я бачу в тебе лише один недолік.

– То ж бо який? – хитро поцікавився він.

– Оточення вибирати не вмієш. То колишня прибацана, то друг нахабний без міри, – я зиркнула на Федора, – ще й рот не закривається, ну просто жахи.

– Я просто котик! – вигукнув Федір.

– Ти скотик! – в один голос вигукнули ми з Матвієм.

– О! я ж казав, ідеальна пара! Вже й розмовляють синхронно! Йой, що ж воно буде, коли у вас дітки підуть… Цур, старшому я буду за хрещеного!

– А ми дітей не хреститимемо, це має бути їх рішення, – ущипливо відповіла я.

– Крім того, – докинув Матвій, – думаю, для всіх неповнолітніх буде набагато безпечніше, якщо, гм, вони познайомляться з дядечком Федором трошки пізніше, коли будуть досить зрілі, щоб розуміти, коли він жартує, а коли починає виробляти якусь дурню.

Федір хитро примружився.

– Знаєте, що мені більше за все подобається в тому, що ви тільки-но сказали? – поцікавився він. – Те, що ви вже абсолютно серйозно плануєте, що робитимете зі спільними дітьми! От! А з Аллою, Матвію, твої мрії не заходили далі ніж «дожити до вечора і витримати черговий потік її претензій!

З цими словами Федір, явно страшенно задоволений собою, оббіг машину та пірнув на пасажирське сидіння, лишаючи нас з Матвієм удвох. Напевне, розумів, що він точно отримає по голові, якщо ще хоч секундочку проведе поруч зі мною.

– Він завжди був таким абсолютно нестерпним, чи це спеціальна версія, оформлялась десь під мою появу? – серйозно спитала я, відчуваючи, як всередині боряться між собою веселощі та роздратування.

– Завжди.

– Я так розумію, ти не розгледів, яким лайном була та Алла, тому що з деякими її тезами, наприклад, стосовно набридливості твого друга, ти був згоден, – замислено мовила я, спрямувавши погляд кудись у небо. Матвій став поруч, теж роздивляючись густі хмари. Сніг посилювався, і, напевне, нам справді варто було рушати…

Однак мені подобалось тулитись плечем до його плеча і насолоджуватись цією раптовою близькістю, вдихати прохолодне повітря, відчувати, як сніжинки падають на обличчя і злегка поколюють шкіру.

– Напевне, треба до машини сідати, – промурмотів Матвій. – Ти не замочила волосся?..

– Якщо ти хвилюєшся про мою зачіску, то не переживай, це кубло може перемогти тільки бритва, – гмикнула я.

– Та ні. Переживаю, щоб ти не застудилась. Я не сліпий і здатен помітити, коли на дівчині нема косметики і тонни лаку на голові.

– А це дуже погано? – уточнила я. – У твоєї дівчини має все те бути?

– У моєї дівчини має бути те, що хоче моя дівчина, – відповів Матвій. – А мені все одно, фарбуватимешся ти чи ні, буде лак чи ні. Ти дуже красива. Не думаю, що якась там косметика це зіпсує.

– Тобто, ти за природність?

– Скажемо так, я її схвалюю.

Я не стала питати щодо Алли. Просто поспішила до автомобіля. Матвій відчинив мені дверцята, допомагаючи сісти, і я відчула, як починають палахкотіти мої щоки. Цікаво, це він по життю такий дбайливий, чи просто робить вигляд? Однак, як для «робить вигляд», все виходить аж надто природно.

Федір мовчав рівно до того моменту, як ми виїхали на трасу. Переконавшись, що тепер його з машини ніхто за його поведінку не вижене, він зацікавлено спитав:

– Ви вирішили зберегти шлюб, вельмишановні молодята? Я так розумію, купідон спрацював вдало, навіть якщо ви не плануєте хрестити дітей?

– Купідоне, краще помовч, – оманливо ласкаво промовив Матвій. – І так. Ми вирішили, що як нам все одно треба було б розлучатись, а не просто розбігтись, то можна спробувати налагодити стосунки. Можливо, це кохання з першого погляду.

Отже, Матвій вирішив не посвячувати Федора у наш невеличкий план. Знатиме тільки Ліля. Що ж, правильно, якщо моя подруга не з балакливих, то про Федора я цього сказати точно не могла.

– Тоді, Наталю, розкажи про себе, – попросив синьоволосий нахаба. – Цікаво дізнатись, чим дихає дружина мого ліпшого друга.

– То може, треба було ці питання задавати до того, як ти нас, власне, і одружив? – спитала я у відповідь.

– Ну цікаво ж! Але якщо ти хочеш помовчати, то я розповідатиму про себе!

– Краще не треба! – вигукнув Матвій, але пізно.

Судячи з того, як Федір виразно відкашлявся, балакатиме він дуже довго.