3 (2)

Матвій явно зрадів.

– В такому випадку, виїхати треба за кілька годин, – промовив він, – бо ми заспались, а вночі по засніжених дорогах не дуже-то й покатаєшся.

– Згода, – кивнула я. – Отже, я тільки… Речі зберу?

– Ми з цим швидко впораємось, – підтвердила Ліля. – Але дивись, – пригрозила вона Матвієві пальцем, – образиш мою подругу, я сама тебе знайду і відкушу голову, гарантую.

– В неї характер не цукор, – захихотіла я, – Ліля справді знайде і відкусить.

Матвій зробив великі налякані очі, показуючи, як він пройнявся погрозою, а тоді стиха розсміявся.

– Я не збираюсь ображати Наталю, – його долоня ковзнула по моєму плечі та застигла між лопаток, – і нікому іншому також не дам цього зробити, інакше що я такий за чоловік? Крім того, ми подбаємо про те, щоб Федір більше не мав доступу до мобільного телефону Наташі. Або мого. Або будь-чийого мобільного телефону, на якому встановлені які-небудь додатки, що дозволяють наробити шкоди та втрутитись в чуже особисте життя.

Ліля тихенько захихотіла.

– Мені подобається цей план, – зрештою гмикнула вона, – тож не заважатиму. Ходімо, Наталю, зберемо твої речі.

Я, звісно, рушила за подругою, затрималась лише на якусь дещицю, аби насолодитись приємним теплом, що линуло від Матвія. Ліля попрощалась з ним, потиснула на прощання руку та вискочила на вулицю, і я поспішила слідом.

Починало сніжити, і курорт все більше перетворювався на зимову казку. Закликач, помітивши нас, зробив було крок назустріч, проте впізнав Лілю, згадав про її погрози і вирішив, що йому повна комплектація внутрішніх органів дорожча, не став зачіпати. Ми ж, швидко перебігши через дорогу, знов заскочили до хостелу.

Речі я вчора майже не розбирала, тож пакуватися довелось недовго. Однак це була ще й можливість переговорити з подругою.

– Ну… Як він тобі? – спитала я і мимоволі затримала дихання, чекаючи на відповідь від Лілі.

– Як на мене, класний хлопець, – озвалась вона. – Про розумного-багатого ми вже говорили, а ще… Я не відчуваю від нього небезпеки. Знаєш, то буває рідко.

Так, я знала. Дівчата, що виросли в сиротинці, інакші. Ми швидше починаємо думати, як дорослі, оцінювати людей не великими очима юнки, яка ідеалізує світ довкола себе, а серйозним поглядом тієї, кому вже довелось відчути трохи лиха на власній шкурі. Ще малими розпізнаємо, які вони, ті усиновлювачі чи вихователі, що прийшли до нас. Добрі чи злі? Чи байдужі до нестями? По-всякому буває. Тож думці Лілі стосовно Матвія можна довіряти. Я й сама не почула від нього небезпеки, і якщо я така не одна…

– Крім того, я трішки порилась в інтернеті, – додала Ліля, – почитала про нього, доки ти відволікалась на розмову, і, знаєш, жодних скандалів, крім оцього з Аллою, не знайшла. Ніяких тобі бійок, ніяких скандальних вечірок. Всі відзначають, що спадкоємця Лозових більше цікавить наука, аніж гульки. По-моєму, це все позитивні ознаки. Думаю, він і в Аллу цю вляпався, бо недооцінив масштаби катастрофи та не знав, з ким має справу. Але! Ти все одно постійно тримай біля себе заряджений телефон, гаразд?

– Звісно, – кивнула я, а тоді рвучко обійняла Лілю. – Ти не ображаєшся, що ми святкуватимемо Новий рік не разом?

– Ще відсвяткуємо, – запевнила мене подруга. – Давай, вперед, будуй своє особисте життя, подруго. Ти достойна найкращого!

– Та куди там…

– Наташ! – обурилась Ліля. – Ти достойна найкращого. Якщо він і є тим найкращим, я буду лише рада. Бережи себе, люба.

Вона пригорнула мене на себе, а тоді відпустила і підштовхнула до дверей, не даючи шансу злякатися та втекти. Я ж вирішила піддатися та кинутись назустріч пригодам. Схопила сумку з речами і справді поспішила на вихід.

Як виявилось, саме вчасно, бо Матвій вже стояв на вулиці біля автівки, а поруч з ним крутився той самий синьочубий Федір, що й забезпечив нам одруження наосліп.

Матвій зробив крок до мене, забираючи сумку, хоч вона і не була надто важкою, і пояснив:

– Дороги починає замітати. Ти не проти, якщо ми виїдемо трішки раніше? До речі, ви, напевне, знайомі, але це Федя.

– Не проти. І знайомі. Я тепер тебе, Федю, ще довго не забуду, – осміхнулась я. – Це ж треба, такий «сюрприз» влаштувати.

Федір виглядав саме так, як я його пам’ятала з учорашнього вечора: яскраво пофарбоване волосся, нахабна усмішка, що ніби приклеїлась до обличчя, татуювання на шиї, що ховалися під вирізом светра, та погляд людини, абсолютно впевненої в усьому, що вона робить. І перші ж слова хлопця підтвердили, що він анітрошки не кається.

– Між іншим, – заявив Федір, струснувши синьою чуприною, – я – ваш купідон. Знайшов вас, мов істинну пару, та звів докупи. І ви маєте бути мені вдячними! Інакше ти, Матвію, уже б мирився зі своєю Аллою, а ти, Наталю, не мала такого ідеального чоловіка. Поглянь на нього! Багатий, красивий, знаменитий, з чудовою родиною, та боже, його до рани прикладати можна! Гарантую, Матвій – то просто булочка, а не чоловік.