3 (1)

Наташа

Матвій повернувся до нас з Лілею хвилин за десять. Не знаю, про що вони говорили з Аллою, але очі в нього блищали, а волосся було скуйовджене. Я мимоволі придивилась до його губ, шукаючи сліди від помади Алли – вона підводила вуста багряним. Однак нічого багряного на Матвієві не знайшлось, та й навряд чи він цілувався з тією жінкою після того, що вона йому наговорила та написала про нього в соцмережах.

– Ну, як все пройшло? – поцікавилась я, сподіваючись, що це не прозвучало занадто зацікавлено і, що гірше, нав’язливо.

– Паскудно, жахливо і неймовірно типово, – повідомив мені Матвій оманливо спокійним голосом. – Алла була в своєму стилі, а я намагався не виправдати її сподівань і процитував кілька повідомлень. І сторіс ввімкнув. Мені їх аж збереженими переслали, інтернет все пам’ятає, що в нього не пхни.

– Не розумію, як вона могла думати, що після цього ти радо пустиш її назад, – обережно промовила я.

Матвій лише розвів руками. Ліля ж гмикнула і зазначила:

– Думати? Як на мене, цій жінці нема чим.

– Ну, хіба що так, – Матвій розвів руками. – Але раніше вона поводилась адекватніше!

– Стримувалась. Нащо взагалі було з таким зустрічатись? На ній же написано, що вона вимоглива, нерозумна і… І вона, – провадила далі Ліля, кажучи все те, що я зараз намагалась стримати в собі, аби не зіпсувати Матвієві думку про мене.

– Я не маю звички обговорювати дівчат, з якими раніше зустрічався, і говорити про них гидоту, – відрізав Матвій.

– Тому ти промовчиш? – ляпнула я і одразу ж прикусила язик.

Нащо так відкрито!

Проте Матвій, здається, оцінив, бо весело розсміявся.

– Саме так, – кивнув він. – Мовчання – золото, особливо в контексті Алли. Висловлюсь м’яко: ми з нею різні люди, я спочатку розгледів в ній дещо інше, але, здається, помилився. Так буває. Добре, що наші дороги розійшлись.

На дні його зіниць промайнула розгубленість. Здавалось, хлопець хотів сказати щось ще, але не знав, як сформулювати правильно, і не хотів псувати ніби й непогану атмосферу, що запанувала за столом. Я подумала, що він, напевне, кохав цю Аллу, і, навіть якщо почуття вже перегоріли, бо вона виявилась занадто стервом, все одно вирвати когось з серця – боляче. Однак мені подобалось, як він тримав баланс, не скочуючись ні в образи, ні в теплий сум за жінкою, м’яко кажучи, того не вартою. Помилився, перегорнув сторінку та пішов далі, у нове життя, в якому на нього не падатиме всіляке… Отаке.

– Ти скоро зможеш це відпустити, я впевнена, – я обережно торкнулась його руки. – Мені шкода, що ваші стосунки закінчились ось так, але, сподіваюсь, далі тобі буде простіше.

– Я теж сподіваюсь, – він невпевнено всміхнувся. – Дякую за підтримку. Я в порядку. просто трошки неприємно, коли розбиваються рожеві окуляри… Отже, Наталю, як ти стосовно того, щоб зустріти Новий рік з моєю родиною?

– Звісно, я поїду з тобою, – кивнула я. – Ми ж домовилися допомогти одне одному, хіба ні?

– Домовилися, проте я все ще не збираюсь змушувати тебе це робити, якщо ти не хочеш, – примружився Матвій. – Може, ти думаєш зараз, як це такий слинтяй, що не міг послати дівчину, з якою в нього не клеїлось, впав тобі на голову.

– Приблизно зараз я думаю про те, нащо багатому красунчику сирітка з незакінченою вищою освітою, і чи справді варто отаке щастя показувати своїй рідні в новорічну ніч, чи краще пошукати іншу наречену на годину. Тим паче, за тобою явно черга, – підморгнула я.

– Дай-но подумати. Ти самокритична, гарна, розумна, судячи з того, що розповідала про своє навчання, і ти медик. Ти ідеально впишешся в мою родину.

– Я б відповіла, що ти також, однак це сумнівний комплімент, враховуючи, що я рідні не знаю… але ти сподобався Лілі, а вона мені як сестра, тож будемо вважати, що наш шлюб вже схвалено! – випалила я.

Ми з Матвієм завмерли, дивлячись одне на одного, і синхронно здригнулись, коли Ліля ледь чутно цокнула виделкою об тарілку.

– Насправді, ви двоє неймовірно милі, – повідомила вона, широко посміхаючись. – Як на мене, ви вже можете претендувати на статус ідеальної пари. Я б сказала, що вам варто побратись, однак ви вже встигли послідувати цій пораді.

– Лілю! – фиркнула я.

– Що «Лілю», кажу, як є, – розвела руками вона. – Ну, я, напевне, збиратимусь… Це ж ви, напевне, завтра поїдете до Львова? Навряд чи родина Лозових збирається святкувати на власному курорті.

Я застигла. Думка про те, що доведеться залишити друзів, прийшла мені в голову тільки зараз. Не те щоб це було щось страшне та неприродне, але…

– Власне, я збирався їхати вже сьогодні, – зітхнув Матвій. – Ще й друг просив підвезти до міста. Кгхм, той самий. Федір. Ти згодна, чи залишишся ще на день з друзями?

Я озирнулась на Лілю, і вона направила на мене найвиразніший погляд, який тільки можна було собі уявити. От хто-хто, а Ліля завжди «на відмінно» робила великі очі.

– Згодна їхати просто сьогодні, – рішуче заявила я. Якщо новорічна пригода вже почалась, то треба віддатись їй до кінця!