2 (4)

Йти було недалеко, тож ми просто перейшли дорогу, вперто ігноруючи нахабного закликача. Він спробував спіймати Лілю за руку, і я осміхнулась, знаючи, що дівчина це так просто йому не залишить.

– Йой, шановний! – вона принадливо всміхнулась нахабному чолов’язі. – Куди, кажете, зайти? Ні, вибачте, ми з подругою зайняті. Однак я мушу віддячити вам за гостинність. Знаєте, я майбутній лікар. Хочете попередній запис на операцію?

– Яку операцію? – заморгав закликач.

– В мене є багато варіантів. Дивіться, на ваш вибір. Видалення нахабства? Або якогось внутрішнього органу? Чи зовнішнього? – усмішка Лілі з кожною секундою ставала все милішою. – А знаєте, що може вміла жінка зробити зі скальпелем? – вона потягнулась до закликача і щось прошепотіла йому на вухо. Той стрімко зблід.

– Ненормальна! – вигукнув він обурено. – Я ж всього лиш покликав зайти до приємного закладу, до приємної компанії!

– Я теж покликала зайти до приємного закладу, до однієї з найкращих київських лікарень, – закивала Ліля. – А компанія анестезіолога та хірурга – це ж взагалі шик!

Закликач промурмотів собі під ніс кілька не надто ласкавих слів, які мали, напевне, образити Лілю, хоча насправді лише розсмішили. Чоловік задріботів геть широкою, щедро посипаною піском, аби не було слизько, дорогою, а ми з Лілею супроводили його веселим сміхом. Після цього я схопила подругу за руку та повела до будинку.

Двері ніхто не зачиняв на замок, тож ми спокійно зайшли всередину. Будинок весь наповнився прекрасним запахом м’ясного пирога, і я проковтнула слину, відчуваючи, як тягне в животі від голоду.

– Пахне так, – прошепотіла я до Лілі, – ніби твій брат приїхав в гості і вирішив щось наготувати тут на кухні. Ти це відчуваєш?

– О так, – кивнула Ліля, взагалі-то більш байдужа до їжі, ніж я.

Проте навіть її тягнуло на кухню.

– Матвію? – гукнула я його. – Я тут з подругою, можна вас познайомити?..

– Я тут! – долинув з кухні його голос. – Пиріг вже готовий, клич свою подругу! – ми швидко пішли на звук і застали Матвія за нарізанням витвору кулінарного мистецтва. Ніж саме розітнув золотаву скоринку, і аромат м’ясної начинки став ще сильнішим та приємнішим. Було чутно, як похрускує пісочне тісто. – Добрий день, – Лозовий підвів погляд на нас, застиглих на порозі. – Проходьте, дівчата, зараз, він охолоне трохи, і можна буде їсти. Ем… Я Матвій, – він глянув на Лілю, але швидко перевів погляд на мене. – Наталю, представиш свою подругу?

Зазвичай чоловіки, помітивши Лілію, уже від неї не відвертались і на жодну іншу дівчину в домі уваги не звертали. Однак Матвій виглядав просто привітним.

– Так, звісно, – стрепенулась я, намагаючись притамувати дивну радість, що заграла у мене в грудях. – Це Лілія, можна Ліля, моя найближча подруга і однокурсниця. Ми разом приїхали…

– Але вчора я Наталку загубила, і, бачу, в її особистому житті настали стрімкі зміни, – Лілія зробила крок вперед і простягнула руку.

Матвій абсолютно спокійно її потиснув, ніби йому не була знайома оця дурнувата гра в псевдоджентльмена з цілуванням зап’ястка.

– Дуже приємно.

– Ліля все знає, – додала я, коли вони відпустили долоні одне одного. – Матвію, я не могла не розповісти своїй найкращій подрузі, як випадково вийшла заміж.

– Думаю, це навіть на краще, – Матвій відсунув для нас два стільця. – Сідайте, дівчата. Салат якийсь приготувати?

– А мариновані огірки є? – миттю зацікавилась Ліля.

– Мають бути, – Матвій зазирнув до холодильника та добув звідти банку. – Є! – він дістав ще виделку і видав це все Лілі, яка, здається, навіть про м’ясний пиріг забула, так хижо дивилась на ті огірки. – Смачного.

Він теж сів за стіл, поруч зі мною, і я здригнулась, коли Матвій випадково зачепив долонею мій лікоть.

– Вибач… Боляче? – спитав він, обережно торкаючись мого передпліччя.

– Ні-ні, я просто не чекала! – швидко виправдалась я.

Не зізнаватись же йому, що від цього випадкового доторку у мене мурашки табуном побігли по шкірі, і захотілось, щоб він торкнувся знову? Я ніколи не відчувала такого дивного потягу до чоловіка, тож зараз навіть не могла зрозуміти, що зі мною відбувається! Він був поруч, такий гарний, що аж перехоплювало подих, ще й не задивлявся на Лілю!

– Отже, – гмикнула моя подруга, – ви тепер… Одружені? І що далі?

– Я розраховую на те, що Наталя погодиться зустріти Новий рік з моєю родиною. Наталю, ти як щодо цього?

– Можна подумати, я маю право відмовитись, – гмикнула я.

– Чому ні? – він запитально вигнув брови. – Ну, тобто, я, звісно, сподіваюсь на те, що ти не відмовишся від нашого плану, але я ж не можу силою потягнути тебе на родинне знайомство, правда? Ми могли б його перенести, скажімо, на п’яте січня, там у батька день народження.

Я зашарілась, сама не розуміючи, чому так ніяковію. Дивно навіть, хлопець, якого я ледве знаю, намагається дбати про мене? Треба запевнити його, що я не хочу відмовлятись від нашого плану. Ніколи не зустрічала Новий рік з родиною, бо я її, власне, не мала. І Ліля, здається, зрозуміла, що я хочу сказати, бо погляд подруги вмить посумнішав…