2 (2)

Залишивши Матвія та м’ясний пиріг, я швидко взулась, натягнула пуховик і вискочила на вулицю, доки не передумала. Покидати тепло будинку не хотілось зовсім, однак я перебігла через дорогу, ігноруючи крики вуличного закликача, що намагався кожного затягнути на ярмарок або у стилізований шинок. Дякую, мені туди не треба, я вчора вже вмудрилась без зайвої допомоги вляпатись у неприємності!

На жаль, закликач не просто гукав гостей «Лози», він ще й вмудрився перегородити мені дорогу.

– Дівчино, куди це ви така зосереджена… Треба бути веселішою! Зараз найчарівніша пора, між Різдвом та Новим роком. Заходьте на вогник. Там сьогодні приймає сама мадам Фортуна, погадає вам на Таро на долю…

– Дякую, ні, – відмахнулась я, намагаючись протиснутись повз чоловіка до хостелу, але він стояв переді мною, мов вкопаний, ще й широко розкинув руки, ніби намагаючись обійняти. – Та відійдіть!

– Я таку красуню проводити новорічні вакації наодинці не відпущу! – вигукнув він. – Не може така дівчина поїхати звідси не сама…

Десь я вже таке чула. Здається, від того синьочубого гада, завдяки якому «така дівчина» виявилась несподівано одруженою з чоловіком, якого раніше жодного разу не бачила.

– Я одружена, – гаркнула я на нього. – І мій чоловік – власник отого будинку!

Закликач зиркнув мені через плече, ніби згадуючи, хто той загадковий власник, і я скористалась можливістю проскочити повз нього та буквально застрибнути до хостелу. Ото вже нахаба! Навіть спокійно повз нього пройти не можна, все намагаються нав’язати.

Я планувала одразу піднятись на другий поверх, де й розташовувалась винайнята нами кімната, однак не встигла і кроку ступити, як мене одразу спинив здивований і обурений голос:

– Одружена? Багато ж помінялось за одну ніч, Наталю!

Я стрімко розвернулась на підборах своїх стоптаних зимових чобіт і побачила в кутку невеликого, але затишного холу свою подругу Лілю.

З Лілею ми росли в одному сиротинці, тільки вона забралась звідти трішки раніше за мене. Спочатку наші шляхи розійшлись, але потім ми зіткнулись на заняттях в медичному, виявили, що потрапили на спільний потік і після цього більше не ховались одна від одної і від минулого, яке нас об’єднувало. На третьому курсі ж однокурсників повідраховували достатньо студентів, аби ми змогли потрапити до однієї групи, і це лише посилило дружбу. Шкода, що Ліля не жила в гуртожитку, вони з братом оселились в дрібній, холодній, але все ж своїй квартирі в паршивому районі – дісталась в спадок від уже померлих батьків.

Звісно, на вакації ми теж поїхали разом. І, дивлячись у втомлені сині очі Лілі, я зрозуміла, що цієї ночі вона спала не так солодко, як я.

– Ходімо, – Ліля схопила мене за руку і потягнула за собою. – Давай-но, розкажеш мені, що з тобою сталось! Я прокинулась о другій ночі, тебе не було. запанікувала, Олег наплів мені якусь дурню про те, що ти підчепила хлопця та пішла з ним… Але ж я знаю, що ти не з тих, хто від хлопця голову втратить! Де ти була?

Подруга, мов той вихор, залетіла на другий поверх, заскочила до кімнати, де ми жили, і я прослизнула слідом за нею. Хлопців, з якими ми поїхали, не було. Ні Олега, нареченого Лілі, ні Петра та Миколи, наших однокурсників. На моєму ліжку валялись чиїсь речі, явно кинуті туди похапцем, і Ліля, невдоволено фиркнувши, згребла ті два светри та фуболку і перекинула Миколі.

– Як завжди, перший модник на селі, – невдоволено заявила вона. – Ну, розказуй! Де ти була? З тобою все добре? Чому не відповідала на дзвінки? Хлопці вмовили мене до ранку зачекати, може, ти повернешся, але в тебе телефон просто заглох, скільки я не телефонувала? Не мовчи!

– Та тихо! В мене зараз голова вибухне, Лілю! – обірвала я подругу. – Все зі мною в порядку, не турбуйся так… Я ж не мала дитина.

Ліля насупилась.

– Я не кажу, що ти мала дитина. Я лише думаю, що з молодою гарною дівчиною у незнайомому містечку може трапитись все, що завгодно. Не треба було взагалі тебе відпускати.

– Може, ти й права, – я нервово всміхнулась. – Але зі мною не трапилось нічого поганого! Ну, я сподіваюсь. Я була в будинку навпроти! Телефон сів, – я продемонструвала їй мобільний, що тимчасово перетворився на цеглину, тоді добула свою сумку з речами з-під ліжка і взялась шукати зарядний пристрій. – Насправді я просто вчора майже не розуміла, що відбувається. Втомилась. Заснула на кілочку, як то кажуть, напевне, ще трохи, і стоячи б вирубилась.

– Бо вночі треба спати, а не іспити вчити, – гмикнула Ліля. – Гаразд, добре, що ти в порядку. Наберу хлопців, бо я відправила їх тебе розшукувати, а сама залишилась почекати, може, ти повернешся… Хай не переживають…

– Стій, Лілю, – спинила я дівчину. – не поспішай! Ти ж знаєш, що вони насправді мене не шукають.

– Вони обіцяли!

– Ой, вони багато чого обіцяють, – відмахнулась я. – Але ж ти знаєш, що вони навіть не запереживали! Це ж хлопці! Але мені треба розповісти дещо важливе. Лілю, – я трошки винувато зиркнула на подругу. – Я заміж вийшла.