2 (1)

Наташа

Всі чоловіки, яких я знала, ненавиділи або не вміли готувати або займатись домашніми справами, тож я думала, що Матвій трохи прикрашає стосовно своєї пристрасті до кулінарії. Зрештою, він явно з тих, хто повинен щоразу їсти в новому ресторані та перебирати харчами. Якщо бутерброди зробить, то добре.

Але, як виявилось, я недооцінила таланти свого… Тепер вже чоловіка. Я й моргнути не встигла, як на моїй тарілці опинився смачний омлет, а Матвій уже замішував тісто для пирога.

– Ти серйозно збираєшся зараз щось пекти? – поцікавилась я, швидко поглинаючи шматок за шматком омлет.

– Приготування їжі заспокоює мене, коли я сильно нервую, – зізнався він. – А нервую я частенько, бо з моєю роботою…

– Можна йти влаштовуватись на професійну кухню?

– Це був би вічний двигун! Ти знаєш, яка там запара? Я б постійно психував і брався готувати нову страву у пришвидшеному режимі. Але ні, я не працюю на кухні, це хобі, – посміхнувся Матвій. – Я маю свій власний дослідницький центр, ми там працюємо над різними винаходами. Сучасні медичні технології.

– Я думала, ти успадкуєш мамин бізнес?

– Так. Але це лише гроші, а вони повинні йти на користь, – сказав Матвій. – Мій батько медик, хірург, і він активно займається протезуванням. А я закінчив технічний університет, бо до медицини руки не стоять – боюсь крові, на жаль, – і вирішив підключитись з іншого боку. За технологіями майбутнє! А коли мама вирішить, що більше не хоче займатись бізнесом, то ми просто винаймемо когось і будемо в якості акціонерів. Я розбираюсь в економіці, однак керувати цим всім не хочу. Вважаю недоцільним.

– Круто, – щиро озвалась я. – Мало хто справді присвячує себе корисній справі, здебільшого мажори… Просто мажори.

– І багато ти таких знаєш? – розсміявся Матвій.

Я знітилась.

– Та… Не те щоб…

– Не переживай. Я знаю, багато з людей, ну, мого кола воліють йти у бізнес. Або просто сидіти на шиї у батьків. Однак мені це не подобається, тому борюсь зі стереотипами на власному прикладі, – знизав плечима Матвій. – Наталю? Розкажи про себе.

– Невже ти ще не пробив, хто я така? – я нервово заправила прядку каштанового волосся, що падало на волосся, та зиркнула на нього з-під лоба.

– Це не те ж саме, що почути від тебе, – зазначив Матвій. – Я лише хочу нормально познайомитись. Нічого кримінального.

Я трошки нервово всміхнулась. Насправді в його бажанні поспілкуватись не було нічого поганого, нам ще парою прикидатись бозна скільки часу! Однак розповідати свою більш ніж скромну біографію було незручно. Це в нього винахідництво, бізнес та мільйони родини Лозових, а в мене що…

– Ну, я сирота, – почала я. – Виросла в притулку, і так, це не найвеселіше місце на світі, але маємо те, що маємо, – я струснула головою. – Вступила до медичного, зараз навчаюсь, четвертий курс. Сесію здала. На всі відмінно! – я гордо розправила плечі. – Стипендію отримую.

– Ідеальна студентка?

– Я б так не сказала. У мене паршивий характер. Просто мені подобається медицина, і я хочу стати справді крутим лікарем, а не якимось доробилом. Тому доводиться старатись, вчити все, що попадеться під руку, і взагалі. А тут я з друзями… Йой! Дідько, я ж навіть їм не написала нічого, не сказала, де я! Вони ж мене, напевне, загубили!

Матвій саме закінчив натирати сир, дістав з холодильника фарш, змішав його з зеленню і почав начиняти пиріг. Почувши мій стривожений вигук, він зазначив:

– Вони могли б тобі написати. Чи подзвонити. Ти ж з телефоном сидиш.

Я зраділа було, тоді схопила мобільний і виявила, що батарея сіла. Отже, якщо мені хтось і дзвонитиме, то приблизно з годину як у них уже шансів мене викликати нема.

Матвій зиркнув на чорний екран і похитав головою.

– Здається, найкращим з варіантів буде до них зайти, чи не так? Де вони?

– Тут через дорогу, у хостелі… якщо не розбіглись.

– Давай сходимо разом?

Я засумнівалась. Звісно, я влипла в цю історію з одруженням і тепер так просто його не здихаюсь, але знайомити Матвія з однокурсниками поки що не хотілось.

– В тебе пиріг, – знайшла я нарешті причину вийти самій. – Може, краще постежиш за ним? Не лишати ж випічку в духовці сам на сам.

Лозовий гмикнув.

– Ну, якщо ти наполягаєш… Гаразд. Тільки пам’ятай, що я тебе все одно знайду, навіть якщо ти надумала від мене втекти, – це прозвучало дуже погрозливо, настільки, що ми вже за мить розреготалися, причому одночасно.

– Обов’язково! – запевнила я його, зробила крок до виходу, а тоді зам’ялась. – Матвію? Що мені казати, коли питатимуть про тебе? Якщо питатимуть, звісно…

– Кажи правду, – променисто посміхнувся він. – Познайомилась з хлопцем вночі, покохала його за три секунди, бах – і ось ви чоловік та дружина та збираєтесь будувати одну клініку на двох, вести спільний медичний проект і десь там в майбутньому народити двійко дітей.

Я кивнула. Може, то все жарти, але мрія про клініку мені сподобалась… однак, це було б занадто добре, щоб виявитись правдою, адже так?