1 (1)

Я прокинулась від того, що мене хтось обійняв. Міцно, лагідно. Від цього «когось» приємно пахло чоловічими парфумами, дорогими, наскільки я могла зрозуміти – бо дешеві тхнуть так, що мертвого розбудять, а запах мене не відлякував. Навіть навпаки.

І це проблема. Тому що я приїхала сюди, на зимовий курорт біля Львова, в компанії таких самих студентів медичного, як і я, і ні в кого з них подібних парфумів не було.

Грошей на них – також.

Тож або хтось з моїх однокурсників розщедрився на елітний флакончик, аби порадувати подругу, або…

Я прокинулась з незнайомцем.

Радше друге, аніж перше.

– Твою ж наліво… – пробурмотіла я, намагаючись виплутатись з рук мого сусіда по… Ліжку. Широкому такому, гарному. Подібні ліжка бувають лише в люксових номерах.

Чи варто уточнювати, що наша компанія винаймала койко-місця в місцевому хостелі, а не королівське ложе з різьбленим узголів’ям?

– Доброго ранку… – муркнув незнайомець мені в потилицю. Тоді зітхнув. – Алло, ти таки повернулась?

Дідько. Здається, він знає про мене не більше, ніж я про нього.

– Я не Алла, – пискнула я, повертаючись на другий бік, і зіткнулась ніс до носа зі своїм сусідом по ліжку.

Гарний. Дуже гарний. Настільки, що у мене на мить аж подих перехопило, і всі обурені слова застрягли десь у горлі. Та з нього можна картини писати… Гострі вилиці, симетричні, красиві, тонкі риси обличчя. Ніс з горбинкою його анітрохи не псував, додавав такого собі італійського шарму. Темне волосся м’якими хвилями падало не лоб.

Будь-яка дівчина хотіла б собі такі локони… Трясця, думаю, такого чоловіка теж будь-яка дівчина б собі забажала у кавалери. А ці очі! Неймовірні, насичено-синього кольору, в обрамленні довгих пухнастих вій. І несмілива усмішка, що торкнулась краєчків губ, виявилась теж дуже красивою.

Що ж. Якщо я вчора накоїла дурниць, то принаймні зробила це з неймовірно привабливим чоловіком. Залишилось тільки підняти ковдру, якою ми обидва вкривались, і дізнатись, наскільки далеко зайшли ці дурниці.

– Ми знайомі? – трішки нервово перепитав чоловік.

– Ні, – я хитнула головою. – Тобто… Думаю, що ні. Якщо я не забула, як ми познайомились. Але не бачу жодної причини, з якої б я мала про це забути!

– А я не маю жодної причини, з якої б мав з кимось знайомитись! – фиркнув він. – Я взагалі провів увесь вечір в номері.

– Двадцять дев’ятого грудня, на курорті, в таку погоду? – недовірливо перепитала я. – Це б то чого?

– Того, – огризнувся він. – Так треба було. Я нікуди не виходив.

– А я…

А я пригадати не можу, що я вчора робила! Може, якщо постаратися, напружитися…

В голові спалахнули одна за одною картинки вчорашнього дня. Ми приїхали вранці, не спавши всю ніч в потязі, заселились в наш хостел, лишили там речі і пішли гуляти. Були і в лісі, і на народному гулянні, і на ярмарку, веселились, як могли. Після важкої сесії, звісно, багато кого з нас і так злипались очі, але хто ж пропустить бодай годину з бажаних кількох днів на курорті! Точно не я. Тож, навіть засинаючи на ходу, я хотіла побачити все-все-все.

До хостелу ми поверталися вже в темряві. На вулиці танцювали якісь пари, і мене запросили теж. Я перекинулась кількома словами і…

– Здається, – промурмотіла я, – мене запросили випити чаю… До будинку навпроти хостелу. Я пішла. Разом зі своїми друзями. А потім… Потім… Ой йолки…

– М? – вигнув брови безіменний красень.

– Я пішла спати нагору, – зітхнула я. – Напевне, прийшла сюди. Я просто дуже втомилась, і мене вирубало на місці. Дідько, дідько, дідько… Так. Стій. Між нами ж нічого не було? Ми ж просто поспали під однією ковдрою, справді? І зараз розійдемось, ти підеш до своєї Алли…

– От куди-куди, а до неї я точно не піду, – гмикнув він, а тоді зробив те, на що я не могла зважитись уже хвилин десять. 

Зазирнув під ковдру.

Це в нього зайняло трошки більше часу, аніж я сподівалась. За мить до того, як я обурилась, що він там роздивляється, він добув з-під подушки мобільний телефон і, розблокувавши екран, щось дуже старанно в ньому вивчав. Прегарне – незаконно чоловікам бути такими красивими! – обличчя витягнулось від подиву.

– Гхм. Ну що ж. В мене є для тебе дві новини. Хороша та погана, – повідомив мій таємничий незнайомець.

– Починай з гарної.

– Між нами справді нічого не було.

Я зиркнула на нього.

– А в чому тоді полягає погана?

– Наталя Семенченко – це ти?

– Ага.

– Тоді погана новина полягає в тому, що ми з тобою вчора одружилися. Сказати тобі моє ім'я, чи ти подивишся у свідоцтві про шлюб?