Розділ восьмий

Друга половина дня пройшла дуже спокійно. Вражена спілкуванням з іншими дітьми Богдана легко заснула, звернувшись клубочком в своєму ліжечку. Ми з Володимиром на кілька хвилин затримались, дивлячись на маленьке янголя, а тоді розійшлись у своїх справах.

У Лебедєва накопилось чимало робочих питань, які він повинен був вирішити, я ж нарешті закінчила розкладати речі, надовго зависнувши з однією з подарованих суконь в руках. Надто вона вже була гарною, і, як я не намагалась себе впевнити, що це дуже дивно, стояти та притискати тканину до грудей, все одно не одразу повернулась до інших справ.

Коли Богдана прокинулась, мені, правда, стало одразу ж не до тривалих роздумів. Не знаю, звідки в дівчинці бралось стільки кипучої, невтомної енергії, та встежити за нею було майже нереально. Я й моргнути не встигла, як мала вже дісталась до шафи в своїй кімнаті і ледь не перевернула на себе увесь її вміст.

Довелось ловити, заспокоювати дитину і показувати, що знаходиться всередині, тим паче, там було наполовину порожньо. Богдана дуже хотіла посидіти на одній з полиць, та саджати її до шафи я не зважилась, раптом щось впаде. Звідки мені знати, чи надійні тут меблі, або можуть рухнути під вашою дитини?

Тому я взяла дівчинку з собою і пішла готувати вечерю.

Що ж, буквально за півгодини я зрозуміла, які ж героїні буквально всі, всі без винятку матері, що справді приділяють увагу своїм дітям. Варто було мені тільки взяти в руки ніж, як Богдана починала лізти на стілець. Я, звісно ж, кидала все, причому так, щоб цей ніж випадково не впав на підлогу, і поспішала зупинити дівчинку, раптом впаде? Поверталась до нарізки, та недовго, тому що після цього дівчинка рвалась відкрити морозилку.

Якоїсь миті мені навіть захотілось крикнути на дитину, звеліти їй сидіти тихо. Та, спостерігаючи за тим, з якою цікавістю Богдана вчепилась у віник, я змусила себе видихнути, заспокоїлась та м’яко звернулась до дівчинки:

– Сонечко, не треба чіпати віник. Тут ж дуже чисто, нащо підмітати?

«Чисто» насправді закінчилось в ту ж секунду, коли ми переступили поріг кухні. Я була досить чистоплотною хазяйкою, та одночасно прибирати поверхні, стежити за дитиною і готувати щось їстівне не встигала. Поки нас не було в будинку, клінінг-сервіс постарався на славу, кухню віддраїли до блиску, та за час приготування мною вечері чистота знову зійшла нанівець. Напевне, їм доведеться знову попрацювати.

– Давай ми покладем віник, – продовжила я вговорювати Богдану.

Дівчинка з завидною впертістю заперечно захитала головою і так міцно вчепилась в віник, що розтискати її пальчики довелось би тільки силою. Я геть розгубилась, не знаючи, як реагувати, але, на своє щастя, на кухню зазирнув Володимир.

– Дано, – посміхнувся він. – Ти знову проявляєш господарські схильності.

Маленька серйозно кивнула.

– Котику, давай підмітатимемо потім? – він присів до доньки та обережно вивільнив з її рук віник. – А поки посидимо на стільчику та не заважатимемо Тані, так?

– Нє! – обурилась Богдана, та на руки до батька все одно пішла.

Він сів на табурет, вперся спиною в стіну, всадовив Богдану собі на коліна та промовив:

– От тут і сидітимемо.

– Вона ж на стіл полізе, – посміхнулась я, помітивши, що дівчинка з властивою їй спостережливістю вже оглядає кухню та думає, куди б то краще їй залізти.

– Полізе, – підтвердив Володимир. – Але я-то тут для чого?

– Але ж у тебе робота.

– В мене в першу чергу донька, – заперечив він. – А робота за кілька днів до Нового року може і почекати. Я приїхав відпочивати чи як?

– Ти приїхав по роботі, – осміхнувшись, відзначила я.

– Ну, є таке, дійсно, – не став сперечатись Володимир, – та я приїхав по роботі відпочивати, і саме цим зараз збираюсь зайнятись. Допомагати не викличусь…

– Те, що ти тримаєш Богдану – найкраща допомога, повір, – розсміялась я.

– Вірю, вірю, – серйозно кивнув Лебедєв і тут же розсміявся. – Моя юна красуня вже хоче всім допомагати, так, сонечко? Також хочеш підмітати та готувати?

– Дя! – вдоволено вигукнула Богдана.

– Ну, щоб готувати, тобі треба стати трішечки старшою, – з чоловічого обличчя не сходила спокійна посмішка. – А ми поки поспостерігаємо, як готує Таня, не заважатимемо їй. Якщо хочеш, я розкажу тобі казку. Хочеш?

Богдана, звісно ж, хотіла. Володимир, влаштувавшись зручніше, почав свою оповідь. Розповідав він цікаво, хоч історія і була відомою, і я мимоволі заслухалась, навіть на деякий час забула про те, що готувала їжу. Потім схаменулась, кинулась дорізати овочі, кинуті просто посеред столу, та все одно крадькома кидала погляд на Богдану та її батька. Зараз, коли вони сиділи так близько, я знову бачила їх подібність. У дівчинки було таке ж каштанове волосся, як у її тата, а ще схожий ніс. А очі вона явно успадкувала від матері. Це ж треба, такий рідкісний відтінок синього…

Я закусила губу та відвернулась. Ні, не можна про це думати. От про що точно не можна питати, то це про долю матері Богдани. Якби Володимир хотів, він би давно мені про все розповів. Та й він точно не той чоловік, що просто кинув би дружину та відібрав у неї дитину. І Дана ні разу не згадала про маму, отже…