Наступний день почався трохи метушливо. Богдана оголосила категоричний протест правильному харчуванню, і її пюре виявилось всюди, в тому числі на стінах і на новенькій сорочці Володимира. Після цього дівчинка вирішила, що виконала свою задачу, і далі можна вже не воювати проти запропонованої їй їжі; прийшовши до такого висновку, вона дала батькові себе нагодувати і вдоволено хихотіла, поки він втирав її заляпані щоки.
– Ти мій маленький тиран, – посміхаючись, звернувся Володимир до доньки. – Не заздрю я твоєму майбутньому чоловікові, Богдано!..
– А мені здається, це буде найщасливіший чоловік на світі, бо йому дістанеться найкрасивіша, найрозумніша і наймиліша дівчина на світі, – щиро відповіла я, витираючи кахель ганчіркою.
– То без сумніву, – гмикнув Володимир, знімаючи з Богдани слюнявчик, який вона, звісно, також замастила. – А все решта, так би мовити, дрібниці.
– Однозначно, – кивнула я.
Володимир скосив на мене погляд і відзначив:
– Можна й не прибирати. Це хоч і окремий дім, та все-таки в готельному комплексі, і клінінг-сервіс тут також є.
– Та мені нескладно, – знітилась я.
– Воно-то так, але це їх робота. І вони повинні виконувати її як треба.
Я хотіла посперечатись, та зрозуміла, що Володимир не дарма про це заговорив. Він все-таки приїхав сюди не просто як відпочиваючий, а як новий власник зимової казки, що бажав впевнитись в тому, що тут все функціонує як треба, і для нього важливо перевірити, як тут надають ті чи інші послуги.
– Добре, якщо наступного разу Богдана вирішить розстріляти стіну кашею, я частково лишу безлад, перевіримо, як клінінг-сервіс впорається зі своїми обов’язками, – пообіцяла я. – Та зараз вже дотру… І, напевне, твою сорочку запрати треба?
Володимир опустив погляд і вперше виявив чималу пляму.
– Ото вже… Треба. Я кину до пральної машини, доки воно не засохло. Богдано, ну от чим тобі не подобалась татова сорочка?
– Не котя! – поділилась своїми претензіями Богдана.
– Сонечко, твій тато солідний бізнесмен, він не може в безпосередній близькості від підлеглих носити футболку з намальованим котом. А якщо хтось зазирне?
Богдана насупилась.
– Не сердься. Потім ми закриємо двері на ключ, лишимось вдома втрьох, і я надягну ту футболку, – пообіцяв Володимир. – Тільки для своїх…
Що за футболка? – поцікавилась я.
– О, – Володимир закотив очі. – Та там на всі груди намальований кіт з відомого мультику. А після того, як Євгенія Петрівна запхала ту футболку разом з чимось червоним прати, вона ще й рожева. Такий собі міні-цирк для домашніх. Не хочу, щоб Віта Ігорівна – співвласниця «казки», – знову сунучи носа не в свої справи, побачила мене в такому провокативному вигляді.
Я уявила собі Володимира в рожевій футболці з намальованим на грудях котом та мимоволі посміхнулась. Напевне, це було б дуже цікаве видовище!
На обличчі Лебедєва також сяяла посмішка. І Богдана, відчувши наш гарний настрій, також захихотіла, геть забувши про бажання розкидати їжу по всій кімнаті.
– До речі, – Володимир поспішив змінити тему, – ми ж йдемо до Саші та Ксенії? Якщо так, то, напевне, пора збиратись. А то нам треба бути вже через півгодини, а до тих будинків ще треба піднятись.
– Ой! – скрикнула я. – Точно! Богданко, ходімо перевдягатись?
– Дімо! – погодилась дівчинка.
Я підхопила її на руки і вже пішла було з кухні, та, згадавши про якісь дрібниці, які зранку збиралась обговорити з Володимиром, повернулась назад…
Якраз щоб побачити, як він знімає свою брудну сорочку.
Всі думки про справи, як і питання, успішно вилетіли у мене з голови. Я просто стояла та ошаліло моргала, не в силах відвернутись від його тіла. Так, однозначно, так поводитись неправильно, і дивитись на чоловіка мені теж було не варто, і поводилась я непристойно, але… Перш ніж я зрозуміла, що роблю, напевне, я просто зо хвилину розглядала його ідеальне, підтягнуте тіло: широкі плечі, міцні м’язи пресу, сильні руки…
– Ох, пробач! – схаменулась я, нарешті здогадавшись відвернутись. – я… Спитати хотіла…
– То питай, – судячи з голосу, Володимир посміхався, та обернутись і впевнитись в тому, що це правда так, я не зважилась. Для цього довелось би знову на нього дивитись, а я…
Ні, мені, звісно, доводилось до цього кілька разів бачити оголених по пояс чоловіків. В більшості випадків, звісно, на картинках, та пару разів і вживу. А деяких навіть в одній білизні. Особливо на нашій з бабусею дачі! Там як не вийдеш влітку на вулицю, так всі напівоголені і шастають, особливо сусід Льоня, що виглядає так, наче в нього десятий місяць вагітності пішов. Правда, вагітності пивної, та то вже деталі.
Та бачити настільки ідеальне чоловіче тіло мені не доводилось. І притому геть не штучне, не перекачане і точно не підмазане в програмі, бо у мене в очах алгоритм автокорекції зображень, на щастя, не вбудований.
– Я уже сама все згадала, – випалила я, не зважуючись повернутись. – Зустрінемось знизу хвилин за десять!
Видихнувши це, я нарешті зробила те, чого мені зараз менш на все хотілось: втекла з поля бою, повторюючи про себе, що нічого страшного не сталось, і те, що мені так подобається Володимир, взагалі нічого не означає. Абсолютно! І… І не треба так, зрештою, червоніти!