Розділ шостий

За обідом, розбором речей і вкладанням Богдани на денний сон час пролетів майже непомітно. Я трохи розслабилась, дозволивши собі вжитись в роль хазяйки цього будиночку в курортному містечку. Напевне, мені було легше через те, що він не належав Володимиру…

Тобто, належав звісно, але не так, як його квартира. Все-таки, Лебедєв приїхав сюди в якості гостя, навіть якщо зимова казка, цей маленький курорт в Карпатах, насправді належав йому. Будинок був необжитий, та здавався затишнішим за будь-який готельний номер. І кухня була, і можливість розміститись подалі від сторонніх очей.

Одним словом, ідеальне місце для відпочинку!

Сам Володимир ніяким чином не порушував межі мого особистого простору. Якоїсь миті ми просто розійшлись по різних кімнатах.

У мене вперше виникла можливість розібрати пакети з речами, які він мені подарував. Минулого разу я змогла заглянути лише в перший, виявила там светр та джинси і, вирішивши, що сперечатись нема сенсу, просто їх одягла.

З  розміром Володимир вгадав ідеально. Я не стала питати, як йому це вдалось, понадіялась, що просто у дизайнера набите око. А на що саме дизайнер тим набитим оком дивився, я вирішила не уявляти. Підійшло – і супер.

Та зараз, добравшись до пакетів та виявивши там сукні, шикарний брючний костюм, кілька блузок і абсолютно неймовірні туфлі, я, якщо чесно, вперше зрозуміла масштаб катастрофи. Розклала все це на ліжку, а тоді, червоніючи, рушила донизу до Володимира.

Він сидів на першому поверсі з ноутбуком на колінах і щось дуже швидко набирав. Пальці так і пурхали над клавіатурою, і Володимир не відривав погляд від екрану. Богдана, що вже прокинулась, возилась поруч з батьком, гралась зі своїм плюшевим котом.

Я розуміла, що людину від роботи краще не відволікати, тому обережно пройшла повз, ледь стримавшись, щоб не зазирнути в екран його ноутбуку. Знала, що багатьох це відверто дратує.

Замість цього вирішила обережно пройти на кухню, та мене зупинило гукання Володимира:

– Ти щось хотіла?

– Я… Та так, дрібниці. Це зачекає, – озвалась я.

– Я вже майже закінчив. Сідай.

Я слухняно влаштувалась на краєчку дивану і, не стримавшись, все-таки зазирнула в екран, ковзнула поглядом по стрічкам.

– Це програмний код, – пояснив Володимир, закриваючи файл.

– Ти був програмістом? – здивувалась я.

– Так, – кивнув він. – Але давно. Іноді берусь за старе, та колишніх навичок вже нема. А думаєш, звідки в мене стартовий капітал?

– Та я якось і не задумувалась про це…

– Працював в айтішці. Потім інвестував куди треба, зібрав гроші і створив власну справу, – Володимир осміхнувся. – А далі одне за іншим… То про що ти хотіла поговорити?

Я знов зашарілась. Володимир, намагаючись мене заспокоїти, накрив мою долоню своєю.

Чи зробило це краще? Ой ні! Я почервоніла ще сильніше, ніж досі, і хотіла скочити на ноги, та це було б геть дивно. Довелось сидіти на місці. Володимир, наче знущаючись, ледь відчутно погладжував мене по зап’ястю, і моїм тілом в унісон з його доторками розходились хвилі жару.

– я… Відкрила пакети з твоїми подарунками… З одягом…

– Не сподобалось?

– Сподобалось! Вони дуже гарні! – випалила я.

– Не підійшло за розміром?

– Ні, я… Те, що я приміряла – підійшло, але я приміряла не все, – я геть заплуталась в словах і ледь змогла витиснути з себе: – Це занадто, Володимире.

– Тобі не підходить за стилем?

– Ні, що ти! Справа не у стилі! – замотала головою я. – Просто це дорогі речі. Брендові. Я розумію, що твоя наречена повинна відповідно вдягатись, та це тут ні до чого, і… Ти можеш вирахувати це з мого гонорару?

Володимир глянув на мене, як на божевільну. Тоді уточнив:

– Ти хочеш зрештою отримати менше грошей?

– Ну, не те щоб хочу. Просто так буде правильно, – щиро промовила я. – Я не бажаю стати причиною зайвих фінансових трат, і…

– Я не робитиму цього, – просто відповів Володимир. – Це мій тобі подарунок. Для мене це не великі гроші, та мені приємно так проявляти увагу до тебе. Я хочу, щоб ти розуміла: це ні до чого тебе не зобов’язує, ти не станеш моєю боржницею. Я просто забезпечую тобі більш комфортне життя. Для мене це нормально. І мені буде приємно, якщо ти прийматимеш ці подарунки, не вигадуючи для себе ніяких додаткових умов. Вважай, що це маленька забаганка божевільного багатія.

– Ти не божевільний! – вигукнула я.

– Тоді маленькою забаганкою адекватного багатія, – посміхнувся Володимир і, ясно даючи зрозуміти, що розмову закінчено, доповнив: – Здається, в двері стукають?

В двері дійсно постукали, щоб закінчити розмову, яка, на мій подив, викликала легке знічення у нас обох. Я скочила з дивану і кинулась відчиняти, хоча, напевне, треба було дозволити зробити це Володимиру.

На порозі виявилась Кіра.

– Привіт ще раз! – привіталась вона. – Пропозиція ліпити сніговиків ще в силі?