Розділ п'ятий

Мені раніше не доводилось подорожувати, хай навіть в межах рідної країни, машиною. Я щиро любила поїзди, цей розмірений стукіт коліс і ландшафт, що миготів за вікном. Але, прив’язана до бабусі та до дому, я майже не подорожувала, відкладала це на майбутнє, потім… Коли буде більше часу, казала я, хоча насправді малось на увазі «коли мене вже нічого не триматиме».

Що ж, тепер мене дійсно ніщо не тримало, не рахуючи квартири, навіть роботу втратила. І в дорогу рушала в дуже тривожному стані, думаючи, що не зможу відволіктись і постійно прокручуватиму в голові всі погані події, що чекають на мене в майбутньому, а ще боялась, що вже через півгодини в машині Богдана почне капризувати, і я не зможу з нею впоратись, та дитина поводилась просто ідеально.

Кожна подорож для мене була проблематичною через збори, та цього разу ми впорались дуже швидко. Володимир погодився все-таки заїхати до мене додому, щоб я взяла найнеобхідніше, і я носилась по кімнатах, наче вкушена, безтолково заштовхуючи речі в дорожню сумку, стару та потріпану – єдину, що виявилась у мене вдома. Лебедєв, на щастя, погодився зачекати зовні; мені було б соромно показати йому власний дім, далекий від поняття багатого, та й безлад там був ще той.

Побачивши потріпану сумку і скуйовджену, трохи схвильовану мене, Володимир не сказав ані слова. Допоміг закинути речі в багажник і запропонував зайняти місце на задньому сидінні поруч з Богданою. І коли ми нарешті зрушили з місця, я зрозуміла, що моє минуле життя справді лишилось позаду, а попереду – якась дивовижна пригода.

Володимир їхав не надто швидко. За нами на віддалені слідувала ще одна машина, яку я визначила, як автомобіль охорони, та вони тримали певну дистанцію. Приблизно через годину шляху я, не втримавшись, замість продовження розмови на відсторонені теми спитала:

– Це ж твої охоронці, так?

– Так, машина служби безпеки, – підтвердив Володимир.

– А чому тоді на відстані? І чому ти сам за кермом?

– Люблю контролювати ситуацію особисто. І люблю кермувати автівкою, – знизав плечима він. – Тому особистий водій – не моя історія.

– Мені здавалось, більшість багатих людей все-таки з водієм, – обережно відзначила я. – Менше відповідальності, більше свободи дій…

– Та й можливість випити є, – гмикнув Володимир, – та я не вживаю алкоголь, отже, мені це ні до чого. І справді чудово відчуваю себе за кермом. В будь-якому випадку, подорожуючи з дитиною, вимушений зупинятись, а не гнати всі дванадцять годин поспіль. Богдана надто втомиться. Так, золотце?

Богдана, погоджуючись, угукнула і міцніше вчепилась в м’яку іграшку, яку вручив їй Володимир, коли ми тільки виїжджали. Дитячі пальчики так втискались в плюш, що я дивувалась, як іграшка взагалі витримувала.

– Сонечко, а що це у тебе? – ласкаво поцікавилась я.

– Котя! – миттєво озвалась Богдана.

Це справді був котик. Дуже міцний, я б сказала, бо виглядав він просто чудово, попри всі зусилля Богдани його ростерзати.

– Любиш котиків? – посміхнулась я дівчинці.

– Дя! – підтвердила вона і видала звук, схожий на нявчання.

Володимир розсміявся.

– Богдана дуже хоче живого кота, та поки що рано, – пояснив він. – Ми надто часто переїжджаємо, щоб брати на себе відповідальність за тварину.

Дівчинка відповіла батькові сонячною посмішкою.

– Котю куп? – тут же спитала вона у нього.

– Так, ми купимо котика, але пізніше, маленька.

Богдана була задоволена цією відповіддю і знову зосередилась на плюшевому коті.

– Коли Дана була зовсім маленькою, – поділився Володимир, – її тільки цей котик і заспокоював. Іграшка ще від мами дісталась… Зараз таких вже не знайти, котик дуже міцний. Я тільки прав його разів десять.

Це був перший випадок, коли Володимир згадав маму Богдани, та розвивати тему не став. Я розуміла, що там приховується якийсь секрет, і уточнювати не стала, спробувала перевести розмову в інше русло.

Вийшло. Володимир легко дозволив змінити тему, минаючи гострі кути цієї. Що б у нього з мамою Богдани не сталось, ця історія явно не райдужна та позитивна, і я не мала жодного права її підіймати. А от спілкуватись про якісь дрібниці, про улюблену їжу та плани на майбутнього кота – чому б і ні?

За всю дорогу ми більше так і не повернулись на слизьку доріжку розмов про минуле. Дорога зайняла немало часу; на ніч ми зупинялись в чудовому придорожньому готелі, де Володимир заздалегідь зняв неймовірний номер з двома окремими спальнями та місцем для дитини. Зранку продовжили шлях, вже добре відпочивши, і приблизно під обід опинились в тому самому готельному комплексі, про який мені розповідав Володимир. З вікна машини відкривались неймовірні краєвиди: гори, хвойний ліс та ряди різноманітних будиночків. Володимир зупинився біля одного з найбільших, і я зрозуміла, що саме він для нас і призначений.

Дорога була довгою, хоч не надто виснажливою, тому можливість опинитись в будинку мене радувала. Я вибралась назовні і озирнулась в пошуках охорони Володимира, знала ж, що вони слідували за нами, та й сюди, напевне, також приїхали. Та замість того наштовхнулась поглядом лише на дві сімейні пари, що підійшли до будинку з іншого боку. Довкола них крутились діти, а самі незнайомці, здається, розглядали будинок.