Розділ четвертий

Я прокинулась через те, що у мене дзвонив телефон. Спочатку навіть не зрозуміла, де опинилась, сіла в ліжку та крутила здивовано головою, вивчаючи незнайомий інтер’єр. Кімната була великою, світлою та майже порожньою, матрац – ортопедичним, а на ліжку валялось цілих три подушки. Спочатку їх було чотири, та четверта виявилась жертвою мого неспокійного сну і валялась десь на підлозі.

У мене вдома ніколи не було настільки розкішного ліжка. І шовкової постільної білизни також.

Поступово прийшло розуміння: не дивно, що тут так все багато, адже я знаходжусь в домі у мільярдера! І одразу ж прийшло знічення. Згадалось, як на мене дивився Володимир, як опустився на коліна, щоб допомогти впоратись з чобітками… Невже це дійсно могло трапитись саме зі мною?

Навіть не віриться.

Я заморгала, намагаючись прийти до тями, і пошукала поглядом мобільний. Той буквально розривався, і я здивовано потягнулась до нього, не знаючи, хто б міг так вперто мені телефонувати. Ніяких близьких друзів у мене не було, родичів – також… Ті, що вперто поривались зі мною судитись через бабусину квартиру, не рахуються, з чого б то раптом вони мені телефонували перед святами? Зайвий раз нерви потріпати?

Номер не визначився. Я протерла очі і, заздалегідь приготувавшись до відер бруду, що явно вивернуть мені на голову, підняла слухавку.

– Алло, – промовила я.

– Вітаю, Танюшо, – солодко проворкували у відповідь.

Я ледь не випустила телефон з рук. Всі знайомі називали мене Танею, Тетяною, покійна бабуся – Танечкою, мені дуже подобалось, коли вона так говорила. Танюшею не величав ніхто. Навіть колишній, хоча його інтелекту взагалі вистачало тільки на дратуюче «Тетянич».

– З ким я розмовляю? – обережно уточнила я.

– Не впізнала, моя люба? Це ж я. Степан Михайлович.

Мобільний вчинив повторну спробу вислизнути з моїх пальців та загубитись десь серед подушок.

– Так, не впізнала, – промовила я якомога спокійніше. – Звідки у вас мій номер і чому ви раптом вирішили мені зателефонувати7

З шефом безпосередньо я контактувала дуже рідко. Приносила якісь документи на підпис, отримувала невдоволену відмашку і втікала геть, супроводжувана його невдоволеним поглядом.

Жінки шефові не подобались майже так само сильно, як і діти, але представників прекрасної статі він на роботі все-таки терпів.

А ось дітей у них – ні.

– Взяв у відділі кадрів. Танюшо, я телефоную, щоб вибачитись, – заявив Степан Михайлович. – Я ж не знав, що це донечка твого нареченого. Не дивно, що в тебе заграли материнські почуття. Може, ти повернешся на роботу?..

– Що? – здивовано перепитала я. – На роботу?

Ще вчора ця пропозиція здалась би мені рятівним колом. Та я точно не вірила в людські якості мого начальника і не сумнівалась, що пробачення він просить геть не від чистого серця.

Явно дізнався про вчорашніх репортерів і про те, що Володимир представив мене своєю нареченою, а тепер намагається підібратись до нього ближче.

– Так. Ти прекрасний співробітник, і я, сказати по правді, погарячкував, коли тебе звільнив. Ти ж знаєш, я дуже не люблю, коли працівники відволікаються, запізнюються…

Брехня. Степан Михайлович в принципі не любив своїх співробітників, а все інше було лише причиною когось звільнити і на когось накричати.

– В цілому, я буду дуже радий, якщо ти повернешся на своє робоче місце, – закінчив начальник. – І приймеш мої щирі вибачення. Я б з задоволенням запросив тебе до ресторану, що зам’яти це непорозуміння, та твій наречений, напевне, може неоднозначно це сприйняти?

О так. Адже тридцятирічним мільярдерам, що виглядаюсь подібними на Аполлона, регулярно зраджують з п’ятдесятирічними огидними начальниками.

А особливо часто це роблять фіктивні наречені.

– Я вигадав! – продовжив тим самим ласкавим голосом Степан Михайлович. – Буде чудово, якщо ви з Володимиром прийдете удвох… Ми обговоримо багато різних моментів…

– Ні, – випалила я.

– Ні? – здивувався шеф.

– Ні, ми не прийдемо. Ні вдвох, ні по одному, – я повільно закипала від гніву, – тому що зараз ви вибачаєтесь переді мною лише в надії підібратись до мого нареченого.

– Танюшо, люба моя…

– Ви мене звільнили, і на цьому наша співпраця завершена, – розізлилась я. – Прощайте.

– Танюша! – істерично вигукнув в слухавку Степан Михайлович. – Чекай! Адже звільнення бувають різними! – я виявила, що міцно стискаю мобільний, ледь стримуючись, щоб не кинути його у вікно. – Ти ж розумієш, що я можу дати тобі такі рекомендації, що тебе потім ні на одну фірму не візьмуть. Але якщо ти погодишся зі мною співпрацювати, ми зможемо вирішити це питання полюбовно. Напишеш заяву за власним бажанням, якщо вже настільки не хочеш зі мною працювати. Мені потрібна всього одна коротка розмова з Лебедєвим. Згода тобі нічого не коштуватиме. А відмова позбавить кар’єри, любонько. То що ти скажеш?

Огидний, підлий шантажист! Я ледь стрималась, щоб не видихнути це просто у слухавку. Так і уявила собі Степана Михайловича, який розсівся у своєму робочому кріслі і огидним голосом говорить подібні речі…