Розділ третій

– Це тимчасове житло, – дорогою пояснив мені Володимир, – бо я збираюсь жити в окремому будинку, а там треба ще все приготувати. Ми з Богданою довго жили за кордоном, тому поки поселились тут, і тут все досить скромно.

Скромно?! О ні. Цьому багатоквартирному будинку підходили які завгодно епітети, але не «скромний». Я працювала в досить престижній компанії, якщо забути про особливості Степана Михайловича, але просторий під’їзд тут виглядав багатше, аніж хол нашої компанії. Коли ми піднялись на потрібний поверх, і Володимир відкрив двері своїм ключем, я на мить застигла на порозі, не зважуючись пройти далі. Якщо я в машині Лебедєва відчувала себе недоладно, то тут – тим паче!

Мені ніколи не доводилось бувати в таких величезних квартирах, і я не знала, що у нас в місті можна знайти двоповерхові пентхауси. Тобто, припускала, звісно, та підтвердження цьому факту зі зрозумілих причин не шукала. Мені б крихітну бабусину двушку в старій хрущовці відвоювати і перестати плакати щоразу, коли переступаю поріг спальні ба!

– Проходь, – Володимир спіймав мене за лікоть і потягнув, тягнучи всередину. – Нема чого топтатись на порозі, Таню.

– Та мені якось незручно, – пробурмотіла я. – У мене з чобіт зараз калюжа натече, а тут підлога така чиста, і…

– Любове моя, – в очах Володимира засяяли веселі іскри, – будь-яку підлогу можна помити, і це не твоя турбота.

Якби людина могла розсипатись на тисячу дрібних сердечок, я б приблизно в такому вигляді зараз впала Володимирові до ніг. Та здоровий глузд, що повторював: я його «любов» тільки тому, що тут є прислуга, і нас можуть почути, – а ще моя вроджена незграбність зробили свою справу, і на підлогу я звалилась, зачепившись за той самий злощасний поріг. Точніше, майже на підлогу, бо Володимир замість того, щоб відступити вбік і дозволити мішку на ім’я Тетяна здатись земній гравітації, кинувся вперед і встиг мене підхопити. Я застигла в його обіймах, судомно чіпляючись за дороге чоловіче пальто, і відчула себе кроликом, що закохався в удава.

…Зараз він мене поцілує, промайнула в голові підступна думка. Ні, про таке мріяти не можна, я ж доросла адекватна людина, що розуміє: гра та реальність відрізняються один від одного!

– Вибач, – пропищала я. – Я дуже незграбна. Постійно за щось чіпляюсь та падаю.

– Це все через них, – він кивнув на мої ноги. – Який розмір?

– Тридцять сьомий… Та нормальні в мене ноги, – щиро образилась я. – Ніякі не лижі!..

– Під «ними» я мав на увазі чобітки, – відзначив Володимир.

– А. Ой, – я почервоніла. – Так, їх давно пора змінювати. Та мені зараз не до того. І чого я тут топчусь, треба ж роззутись…

– Сідай, – кивнув Володимир. – Зараз з Богданою розберусь та повернусь.

Дівчинка дійсно почимчикувала кудись у кімнати. Володимир швидко скинув свої туфлі, стягнув шарф та, на бігу розстібуючи пальто, рушив на пошуки доньки. Я ж присіла на широку зручну лавку біля входу, призначену якраз для того, щоб можна було нормально розтягтись, і взялась воювати з чобітками.

На жаль, перемогли не було і близько. Замочок застряг, я в своєму пальто вже починала пихтіти. Зрозумівши, що так отримаю тепловий удар, наче мені мало того, що серце і так з грудей вискакує, я піднялась, зняла шарф, стягнула шапку, пальто і сумовито озирнулась, думаючи, куди б це все добро прилаштувати. Гачка поруч не виявилось, навпроти стояла шафа, та відкривати його і шукати вішалку я, звісно ж, не зважилась. В дзеркало також не подивилась, боячись, що насправді мій зовнішній вигляд ще гірший, аніж я могла собі уявити. Волосся вже, напевне, перетворилось на справжнє гніздо, а щоки пішли червоними плямами.

Я не вважала себе негарною, скоріше звичайною. Не худенька модель, проста дівчина, головне не заходити в деякі магазини, де явно пропонують вдягатись людям-сірникам. Бо на нормальну людину таке точно не налізе! Губи як губи, не тонка нитка, ніс – не картоплею, не орлиним дзьобом, а досить таки рівний, не довгий, і на тому спасибі. Єдине, чим я дійсно пишалась – своїм волоссям. Скільки б мені не пропонували зробити коротшу зачіску чи пофарбуватись, щоразу відмовлялась. Свою темно-русу косу я успадкувала від бабусі, ми взагалі були схожі, якщо вірити її старим фото. Слов’янська красуня, як казала мені бабуся, а я… Ну, що, в очах рідних ми завжди найпрекрасніші, чи не так?

Тільки зараз моя гордість явно нагадувала гніздо. Сьогодні зранку я не встигла заплести волосся, лишила розпущеним, а шапка і нервові потрясіння, думаю, вже встигли зробити своє чорне діло.

Трошки пригладивши неслухняні прядки руками, я сіла назад і знову взялась розстібати чобітки. Та марно. Замочок на лівому, здається, помер наглою смертю, і скільки б я не смикалась, впоратись не могла.

– Володимир Сергійович? Повернулись вже? – долинув до мене гучний, соковитий жіночий голос. – Та ви чого не заходите? Я млинців напекла…

Кілька секунд я вслухалась у важкі кроки та чуже крехтання, а тоді до коридору заглянула огрядна жінка років п’ятдесяти. Мене та гору мого зимового одягу вона помітила одразу ж. Схрестила руки на грудях та, фиркнувши, заявила:

– Знову нову няньку притарабанив, чи що? Ох, Володька… Ну, чого розсілась, дорогенька? Особливої пропозиції чекаєш? Давай, знімай чоботи, шуруй до ванної, руки мити, а тоді на кухню. І не позіхай! Володя не любить, коли прислуга вухами ляскає!