Розділ перший

Посеред офісу плакала дитина.

Гучний дитячий крик я почула, ще виходячи з ліфту. Звук болюче різнув вуха, приваблюючи до себе увагу, і я закрутила головою, намагаючись знайти його джерело.

Не помітити малюка виявилось практично неможливо. Він сидів в самому центрі просторого офісного холу і заливався сльозами. Довкола снували люди, але хоч би хто спробував підхопити дитину і її втішити! Всі робили вигляд, наче нічого не чують та не бачать. Одна зі співробітниць з такою рішучістю переступила через маленьку перепону, що в мене ледь серце не зупинилось: а раптом би наступила?

Дитина очікувано злякалась ще більше, розплакалась сильніше, і це стало останньою краплею. Лишатись збоку я не могла. На ходу стягнула шарф, шапку, розстібнула пальто, щоб не заважало, опустилась на коліна до малюка та протягнула руки.

– Хто у нас тут такий гарненький? – проворкувала, звертаючись до дитини. – Хто тут повзає по офісу без нагляду, а? Підеш до тьоті на ручки?

Малюк підняв голову.

Це точно була дівчинка. Світле платтячко, бантики на волоссі… Напевне, роки півтора, хоча я, звісно, не надто сильна в визначенні віку маленьких дітей, могла і промахнутись.

Побачивши мене, вона від подиву навіть плакати перестала. Кілька секунд ми просто дивились одна на одну, а тоді обличчя дівчинки аж засяяло.

– Мама! – пролопотіла вона і, піднявшись на ніжки, потупотіла до мене.

Я не одразу зрозуміла, що сказала дівчинка. Вона забралась до мене на коліна, ховаючись в теплих полах пальто, і я притиснула дитину до грудей, а тоді тільки зрозуміла: вона щойно прийняла мене за свою матір. Господи боже! Ще тільки цього не вистачало.

Ні, дітей я любила, мріяла, що колись у мене буде таке ж маленьке сонечко, а може й не одне. Хотіла велику родину. Та з особистим життям якось не клеїлось, а політика нашого шефа в двох словах описувалась як «жодних дітей». Збираєшся вагітніти – краще звільняйся одразу, інакше проклятий тиран погрожуватиме роботою в два рази більше, як тільки дізнається, та, здається, прикладе всі зусилля, щоб добитись добровільної втечі.

Або викидня.

Власне, це і було причиною, з якої до дівчинки ніхто не підходив. Якщо шеф хоч краєм ока побачить когось з дитиною, чекай біди. Та я зачерствіла ще не настільки, щоб просто переступити через ридаючу малу, наче через якусь перешкоду, та втекти геть, трусячись за власне робоче місце. Тому зараз притискала дівчинку до грудей, погладжувала її по тендітній спинці і озиралась в пошуках хоч кого-небудь. Адже тут повинні бути її батьки!

В те, що дитина з нещасливої випадковості втекла, залізла до ліфту та самовільно дісталась до верхніх поверхів хмарочоса, а її ніхто не помітив та не підняв паніку, я зовсім не вірила. Отже, непутьові батько чи мати десь тут! Тільки що ж це за батьки такі, що кинули власне чадо напризволяще посеред  величезного офісу?

– Заспокоїлась, моя хороша? – проворкувала я і знову розгублено озирнулась, розраховуючи хоч на мінімальну допомогу.

На жаль, з того моменту, як я підхопила маленьку на руки, здається, я й сама перестала існувати для колег. Вони пробігали повз, старанно відводячи очі, і єдиною людиною, якій нікуди було ховатись, виявилась Світлана, що сиділа на рецепції.

– Свєтка! – видихнула я, підбігши до стійки. – Слухай, мені треба допомога…

Дівчина підняла на мене повний жагу погляд та ткнула пальцем в дитину:

– Ти нащо це взяла?

– Що значить «це»?! – шепотом, щоб гучними звуками не налякати дитину, яка щойно притихла, обурилась я. – Мала сиділа серед офісу та ридала, мені що, там її було лишити? Слухай, Свєт, ти не знаєш, де її батьки? Дівчинка зовсім маленька, не могла ж вона далеко втекти… Вони десь тут!

– Я б на твоєму місці посадила б її кудись і валила звідси, доки шеф не приїхав, – прошипіла Свєта. – Тобі ж прилетить! Яке тобі діло до чужої дитини?

– Та вона ж мала!

– Вона мала, а ти – безмозка! – обурилась Свєта, а тоді, подивившись кудись мені за спину, прошурхотіла:

– Ну от, все, пісно…

Я озирнулась і тільки тоді зрозуміла, що робити цього не варто було. Адже всього в метрі від мене стояв шеф власною персоною.

Він був не один, з якимось високим статним чоловіком. Вигляд у шефа був дуже улесливий, з чого я зробила висновок, що незнайомець поруч з ним – діловий партнер. Проте, якщо у мене ще була надія, що начальство хоча б не визвіриться на мене через малу при сторонніх, то, перехопивши його погляд, я зрозуміла: все марно.

Все награне тепло та єлей миттєво вивітрились. Обличчя шефа перекосило, і дивитись він міг, здавалося б, тільки на дівчинку в мене на руках. Причому так, наче мріяв її вбити. Я мимоволі відступила на крок назад, втискаючись спиною в стійку рецепції, і почула лепет Свєтки:

– Доброго дня, Степане Михайловичу…

Начальник пропустив її злякане привітання повз вуха з дивовижною легкістю, замість цього зробивши крок до мене. Діватись було нікуди, і я вже було відкрила рот, щоб пояснити, що виявила дівчинку посеред офісу, і взагалі, дитина загубилась, треба знайти його батьків чи, якщо їх ніде нема, звернутись до правоохоронних органів!