Розділ 6. Після (епілог)

Ранок у Чернівцях був тихим. Сніг лежав рівно, ніби місто спеціально намагалося виглядати невинно після нічних феєрверків і гучних обіцянок, які хтось точно не виконає.

Марта прокинулась від запаху кави.

Це здивувало. Не різко — радше приємно. Вона відкрила очі й кілька секунд просто дивилась у стелю, дозволяючи спогадам повільно повертатися. Диван. Плед. Світло гірлянди, яке не вимкнули на ніч. І відчуття спокою, занадто чесного для випадкової ночі.

— Доброго ранку, — долинуло з кухні.

Вона усміхнулась, не відкриваючи рота.

— Це вже звучить підозріло, — озвалась Марта. — Ти що, вариш каву?

— Я людина багатьох талантів, — Андрій з’явився у дверях із двома чашками. Волосся трохи скуйовджене, светр той самий. Домашній. — Але не розслабляйся, це не назавжди.

— Полегшив, — пробурмотіла вона, сідаючи й закутуючись у плед до підборіддя. — Я не просила.

— Я знаю, — він поставив чашку поруч. — Тому й зробив.

Вони пили каву мовчки. Не ніяково — швидше обережно. Наче кожен боявся зіпсувати момент надто швидким словом.

Кава була міцною. Справжньою. Такою, яку варять не для гостей.

— Нам треба поговорити? — нарешті запитала Марта, не дивлячись на нього.

— Можемо, — відповів Андрій. — Але я не підготував промову.

Він зробив ковток і додав:

— І я не люблю ранок після важливих рішень.

Вона злегка примружилась.

— Це було важливе рішення?

— Залежить від того, як ти дивишся, — чесно відповів він.

Марта перевела погляд на вікно. Люди повільно йшли засніженою вулицею, хтось тягнув ялинку, хтось ніс пакети, хтось просто поспішав у своє життя.

— Я зазвичай тікаю, — сказала вона тихо.

— А я зазвичай усе контролюю, — озвався Андрій. — Сьогодні в нас обох збій.

Марта усміхнулась.

— Новорічний.

— Саме так.

Телефон Андрія задзвонив. Він глянув на екран, скривився й зітхнув.

— Сервіс бронювання. Прокинулися.

— І що кажуть?

— Вибачаються. Пропонують іншу квартиру. Навіть кращу.

Вона кивнула, не дивуючись.

— Тоді… усе логічно.

— Так, — погодився він. — Дуже логічно.

Він не рухався.

Вона теж.

— Ти вже зібралася? — спитав Андрій після паузи.

— Ні.

— Я теж.

Марта подивилась на нього поверх чашки. Довго.

— Андрію.

— М?

— А якщо… просто ще день?

Він усміхнувся. Широко. Тепло. Без іронії.

— Компроміс?

— Ненавиджу їх, — сказала вона, але в голосі вже звучав сміх.

— Я теж, — він нахилився трохи ближче. — Але цей мені подобається.

Вона засміялася і зробила ще один ковток кави.

— Тоді домовились.

За вікном Чернівці прокидалися повільно, без поспіху й без гучних рішень.

І цього разу ніхто нікуди не збирався тікати.

Новорічні помилки рідко визнають одразу.

Зазвичай вони приходять тихо — у вигляді зайвого дня, ще однієї кави й бажання не поспішати.

Марта й Андрій так і не назвали це початком.

Вони просто залишилися.

У місті, де сніг знає всі секрети, а старі будинки вміють мовчати.

І, можливо, це була їхня найкраща домовленість.