Розділ 5. Опівночі

— П’ять, — сказав Андрій, дивлячись на екран телевізора.

— Чотири, — підхопила Марта, не відводячи від нього погляду.

— Три.

— Два.

— Один.

— З Новим роком, — сказали вони одночасно.

І засміялися. Нервово. Щиро. Наче цей збіг слів остаточно зняв напругу, яка трималася між ними весь вечір.

— Це було дивно, — Марта хитнула головою. — Я навіть не встигла загадати бажання.

— А я встиг, — відповів Андрій.

— І яке?

— Секретне. Інакше не збудеться.

— Боягуз.

— Реаліст, — він підняв кутик губ. — Перевірено.

Куранти ще лунали, а з телевізора сипалися конфетті й вигуки, коли Андрій підняв келих.

— За помилки, які трапляються в правильний час.

Марта підняла свій.

— За ті, які не хочеться виправляти.

Вони зробили по ковтку. Вино було теплим, трохи терпким, і Марта раптом усвідомила, що тепло розливається не лише від нього.

Андрій дивився на неї інакше, ніж раніше. Не з іронією. Не з обережністю. Прямо.

— Ти на мене так дивишся, — сказала вона, нахиливши голову. — Це частина плану?

— У мене сьогодні всі плани летять, — зізнався він. — Тож ні. Це не план.

Вона повільно поставила келих на підлогу. Скло тихо дзенькнуло.

— Добре. Бо я вже почала хвилюватися.

— Дарма, — Андрій усміхнувся, але в його голосі з’явилася серйозність. — Я дуже безпечний.

— Я теж так думала… хвилин двадцять тому.

Між ними знову повисла тиша. Але тепер вона була іншою — густою, майже відчутною. Такою, яку не хотілося розривати словами.

— Марто, — тихо сказав він.

— М?

— Якщо це погана ідея, — він затримав погляд на її губах, але змусив себе знову подивитися в очі, — скажи зараз.

Вона дивилася на нього довго. Ніби зважувала щось дуже важливе. Потім повільно похитала головою.

— Не хочу.

Цього вистачило.

Поцілунок вийшов неідеальний — трохи незграбний, надто чесний. Андрій торкнувся її обережно, майже несміливо, ніби справді давав їй шанс передумати.

Вона не скористалася.

Її пальці самі знайшли край його светра. Його рука — її талію. Все було просто і водночас надто важливо.

— От халепа, — прошепотів він між поцілунками. — Здається, я порушив усі свої правила.

— Я свої теж, — відповіла Марта, ледь усміхаючись. — І мені це не подобається.

— Мені — дуже.

Вона тихо засміялася і потягнула його за комір, змушуючи нахилитися ближче.

— Не звикай.

— Я й не планую, — Андрій притиснувся лобом до її. — Просто… цей момент.

За вікном раптово спалахнули феєрверки. Світло ковзнуло по стінах, по їхніх обличчях, по гірлянді, що миготіла в такт місту.

Чернівці святкували.

Гучно. Яскраво. Без них.

А вони просто були разом.

Ніч минула швидше, ніж вони хотіли б зізнатися.

Без гучних обіцянок.

Без планів на завтра.

Без слів, які могли б зіпсувати крихкий баланс.

Тільки тепло.

Тихі дотики.

І відчуття, що ранок буде складнішим, ніж планувалося.