Розділ 4. До опівночі

Вино закінчилося швидше, ніж незручність.

— Це було очікувано, — сказала Марта, перевертаючи порожню пляшку й дивлячись крізь неї на світло лампи. — Одне вино на двох у новорічну ніч — звучить як поганий жарт.

— Або як початок історії, — відгукнувся Андрій, не відводячи погляду. — Але я не наполягаю.

Вони сиділи на підлозі біля дивана, спершися спинами на м’які подушки. Телевізор працював фоном: сцена, конфетті, ведучі з занадто щасливими обличчями й сміхом, який здавався трохи штучним у порівнянні з тишею в кімнаті.

— Ти завжди так святкуєш? — запитала Марта, підбираючи під себе ноги й загортаючись у плед.

— Зазвичай так, — відповів він. — Без натовпу, без тостів по черзі. Це мій улюблений формат.

— Мій теж, — кивнула вона. — Тільки зазвичай без форс-мажорів.

— Образливо, — усміхнувся Андрій. — Я ж не такий уже й поганий форс-мажор.

Вона глянула на нього збоку — оцінююче, але без захисту.

— Ти спеціально намагаєшся мені сподобатися?

— Ні, — спокійно відповів він. — У мене просто природний шарм. І трохи нахабства. Вбудована опція.

Марта засміялася й похитала головою.

— Самовпевнено.

— Перевірено життям.

Вона на мить замовкла, вдивляючись у миготіння гірлянди на ялинці.

— Чому ти тут? — запитала тихіше. — У сенсі… не в цій квартирі, а в місті.

— Робота, — відповів Андрій без паузи. — Кілька зустрічей. Хотів утекти раніше, але не вийшло. — Він знизав плечима. — А ти?

— Хотіла не пояснювати, чому я одна, — сказала Марта просто. Без захисту, без іронії. — Чернівці здалися безпечним варіантом.

— Місто для втечі від незручних питань, — кивнув він. — Підтримую. Дуже делікатне місто.

Вони замовкли.

Не напружено — спокійно, ніби тиша теж була частиною розмови.

Годинник на стіні тихо цокав, рахуючи хвилини до чогось важливого.

— Скільки часу? — запитала Марта.

— Майже одинадцята.

— Швидко.

— Підозріло швидко, — погодився Андрій. — Ніби ми не планували нічого робити, а воно саме.

Вона пересунулася трохи ближче. Так, ніби це було найприроднішим рухом у світі.

— Ти ж казав, що не любиш сюрпризи.

— Я й досі не люблю, — відповів він. — Але цей… терпимий.

Марта усміхнулася.

— Ти дивно чесний.

— Це через свята. Тимчасовий ефект.

Вона простягнула руку до його годинника.

— Можна?

— Якщо не збираєшся втекти з ним.

— Подивимось.

Її пальці торкнулися його зап’ястка — теплі, обережні. Він відчув це надто чітко. І не забрав руку.

Вони сиділи вже зовсім близько. Настільки, що не було сенсу робити вигляд, ніби це випадково.

— До Нового року десять хвилин, — сказав він.

— І що роблять нормальні люди?

— Загадують бажання.

— Я не вірю, — хмикнула Марта.

— Я теж, — Андрій подивився на неї уважно. — Але чомусь хочеться спробувати.

Вона підняла погляд.

Світло гірлянди відбивалося в його очах, роблячи їх теплішими, ніж раніше.

— Не загадуй дурниць, — сказала вона.

— Запізно, — усміхнувся Андрій.

Куранти мали пролунати зовсім скоро.

І між ними вже було значно більше, ніж домовленість просто дожити до ранку.

Підписуйся і зберігай щоб не пропустити оновлення. А також я буду рада вашим коментарям.