Розділ 3. Територія

Перемир’я тривало рівно сім хвилин.

— Я перша у ванну, — заявила Марта, вже знімаючи пальто й кидаючи його на спинку стільця, ніби таким чином закріплювала право на простір.

Андрій повільно підняв брови.

— Цікаво. А я щойно вирішив, що теж.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Холод, вулиця, людство. Мені треба морально відмитися.

— Я їхала шість годин, — нагадала вона, скидаючи взуття. — Це дає мені пріоритет.

— А я застряг у заторі на три, — не здавався він. — Це дає мені психологічну травму.

Марта кинула в нього рушник.

— Де логіка?

— У мені, — усміхнувся Андрій, ловлячи його. — Але сьогодні вона працює через раз.

Ванна виявилася маленькою, але охайною: світла плитка, запітніле дзеркало, кілька рушників, акуратно складених на полиці. Марта зачинилася першою, клацнувши замок трохи гучніше, ніж було потрібно.

Андрій залишився в коридорі, сперся плечем об стіну й прислухався до шуму води.

— Якщо ти там надумаєш затопити квартиру, — сказав він, — попередь. Я візьму документи і гідність.

— Не нервуй, — долинуло з-за дверей. — Я не ти.

— Образливо, — хмикнув він. — Я, між іншим, дуже відповідальний.

Коли Марта вийшла, загорнувшись у рушник, із мокрим волоссям, що темними пасмами спадало на плечі, і трохи рожевими від тепла щоками, Андрій підвів погляд…

І завис.

Не демонстративно. Просто на секунду довше, ніж дозволяло виховання.

— Що? — насторожено запитала вона.

— Нічого, — він швидко відвів очі, прокашлявся. — Просто… гаряча вода творить дива.

— Ти дивний.

— Часто це чую. Майже комплімент.

Він зник у ванні, а Марта залишилася сама у вітальні й плюхнулася на диван. Плед був теплий, м’який, ніби хтось спеціально залишив його тут для таких ситуацій. Гірлянда на ялинці світилася жовтим світлом, лампа давала затишну тінь, а з кухні тягнуло запахом кави й вина.

Квартира перестала бути просто тимчасовим прихистком. Вона почала повільно ставати простором.

Андрій вийшов хвилин за десять, витираючи волосся рушником. Розслаблений. Домашній. Занадто.

— Добре, — сказав він. — Тепер важливе питання.

— Я слухаю.

— Диван — твій. Ліжко — моє. Але якщо ти хропиш — ми міняємося.

— Я не хроплю.

— Усі так кажуть.

— А ти?

— Я мовчу навіть уві сні. Виховання.

Вони почали розкладати речі.

Його — акуратно: куртка на вішак, взуття рівно біля стіни, телефон на тумбочку.

Її — хаотично: шарф на стільці, сумка на підлозі, светр на дивані.

— Ти завжди так живеш? — запитав Андрій, оглядаючи її імпровізовану інсталяцію.

— У творчому порядку.

— Це безлад.

— Це характер.

— Зрозуміло, — кивнув він. — Тоді я не чіпаю.

— Мудре рішення.

Вони знову зустрілися поглядами.

На секунду довше, ніж потрібно.

І жоден не відвів очей першим.

— Слухай, — сказав Андрій уже тихіше. — Якщо що… ми можемо не розмовляти.

— А можемо і розмовляти, — відповіла Марта. — Я ще не вирішила.

— Добре. Я готовий до обох сценаріїв.

— Брешеш.                  

— Трохи.

Вона засміялася. Легко. Несподівано для себе.

За вікном сніг падав повільніше, ніби й місто вирішило дати їм паузу.

Квартира більше не здавалася чужою.

І кордони, які вони так старанно малювали між диваном і ліжком, між “я” і “ти”, починали непомітно розмиватися.