Розділ 2. Безвихідь

Двері за ними зачинилися з характерним клац.

Марта завмерла.

— Скажи мені, що це був нормальний звук.

Квартира була невеликою, але затишною: світлі стіни, дерев’яна підлога, на якій ще залишилися сліди снігу з їхнього взуття. У повітрі пахло хвоєю й чимось солодким — можливо, залишками святкового ароматизатора або чиєїсь вчорашньої надії на ідеальний Новий рік.

Андрій не поспішаючи натиснув на ручку. Раз. Другий. Двері не відчинилися.

— Це був… впевнений звук, — сказав він. — Зі змістом.

— Андрію.

— Я тут.

— Відчини двері.

— Я б із радістю.

Вона відступила на крок, потім ще на один, наштовхнувшись спиною на диван — сірий, м’який, із пледом, недбало перекинутим через підлокітник.

— Ти жартуєш?

— Ні. Але ситуація — так.

Він спробував ще раз. Ручка залишилася байдужою.

— Схоже, замок вирішив святкувати Новий рік без нас.

Марта повільно видихнула.

— Чудово. Просто прекрасно. Я замкнена в квартирі з незнайомцем.

— Знайомство триває вже десять хвилин, — зауважив він. — Це майже родина.

Вона глянула на нього так, що він підняв руки.

— Добре, мовчу.

Марта дістала телефон і набрала номер сервісу бронювання.

Автовідповідач.

— Ви серйозно? — прошипіла вона в екран. — Тридцять перше грудня!

Андрій тим часом підійшов до великого вікна, що займало майже всю стіну вітальні, й відсунув фіранку.

— Якщо що, стрибати не варіант. Другий поверх, але все одно боляче.

За склом — засніжена вулиця, теплі вогники ліхтарів, люди в шапках і шарфах, які поспішали у свої плани, не підозрюючи, що в цій квартирі Новий рік уже пішов не за сценарієм.

— Я не збираюся стрибати, — різко відповіла вона. — Я збираюся поїхати.

— Куди?

Вона замовкла.

— Ага, — кивнув він. — Те саме питання ставив собі п’ять хвилин тому.

Марта впала на край дивана.

— Я ненавиджу компроміси.

— Я теж, — погодився Андрій і сів у крісло навпроти — старе, але зручне, ніби створене для довгих розмов. — Але цей виглядає найменш травматичним.

— Я не залишуся тут з тобою.

— Добре.

— Добре?!

— Добре, — повторив він спокійно. — Ти залишишся тут попри мене.

Вона фиркнула.

— Ненавиджу, коли хтось логічний.

— Це моє хобі.

Марта знову глянула у телефон. Зв’язку майже не було.

— Немає таксі. Готелі зайняті. Навіть хостели.

— Чернівці вирішили, що сьогодні всі мають бути разом, — сказав Андрій. — Колективне святкування.

— Мене ніхто не питав.

— Мене теж.

Він підвівся й пішов на кухню, відділену від вітальні лише барною стійкою. Там тихо гуділо старе світло, а на полиці стояли дві чашки, які явно чекали не на них.

— Хочеш чаю?

— Ні.

— Вина?

Вона підняла очі.

— Є?

— Знайшов у шафці. Одне.

— Звісно, — зітхнула Марта. — Бо чому б і ні.

Він налив у два бокали.

— Пропоную тимчасове перемир’я.

— З якої причини?

— Бо холодно, пізно і ми обидва вперті.

Марта взяла келих.

— До ранку.

— До ранку, — усміхнувся Андрій. — Без драм.

Вона зробила ковток і нарешті трохи розслабила плечі.

— Я все одно сплю на дивані.

— Я й не претендував, — він кивнув у бік кімнати. — Я джентльмен. Зі складним характером.

— Побачимо, — сказала вона.

За вікном місто шуміло, сміялося, готувалося до опівночі.

А в квартирі — теплій, тісній і несподівано затишній — двоє людей, які ненавиділи компроміси, вперше погодилися на один.

Не пропусти продовження.