Розділ 1. Помилка

Чернівці зустріли Марту снігом, який падав не романтично, а вперто — прямо в обличчя. Валіза постійно чіплялася за бруківку, ніби теж була проти цієї поїздки.

Марта смикнула комір пальта й зупинилася біля під’їзду. Темне волосся, зібране в недбалий хвіст, вибилося з-під шапки й прилипло до щік від снігу. Обличчя в неї було втомлене, але вперте — з тими очима, які дивляться так, ніби здаватись вони не вміють у принципі.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Просто ідеально. Тридцять перше грудня, мінус, валіза без коліс і я — геній планування.

Код з повідомлення сервісу спрацював з другого разу. Двері відчинилися.

У квартирі було тепло.

І світло.

І… чоловік.

Він стояв посеред вітальні з курткою в руках, високий, широкоплечий, у темному светрі, ніби щойно вийшов із кав’ярні, а не з чужої квартири. Темне волосся трохи розкуйовджене, на обличчі — легка щетина, яка додавала йому вигляду «я не намагався, але все одно виглядаю добре». Він дивився на неї уважно, без паніки, з ледь помітною іронією в очах.

Кілька секунд вони мовчали.

— Перепрошую, — першою озвалася Марта, стискаючи ручку валізи, — але… ви хто?

— Цікаве питання, — спокійно відповів він. — Я збирався спитати те саме.

Вона опустила валізу й випрямилася. Навіть у важких черевиках і після дороги Марта виглядала зібраною — струнка, різка в рухах, з тим типом краси, який не кричить, а дивиться прямо.

— Це моя квартира.

— Абсолютно не згоден, — кивнув він. — Бо вона моя.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Добре, — він зітхнув і дістав телефон. — Давайте без «так–ні». Ось. Бронювання. Сьогодні. Ця адреса.

Марта різко витягла свій телефон.

— Чудово. А тепер дивіться сюди. Те саме. Навіть поверх збігається.

Він нахилився трохи ближче, щоб роздивитися екран. Запах кави й холодного повітря від нього був дивно заспокійливим, і Марту це раптом роздратувало.

— Ну що ж, — сказав він після паузи, випрямляючись. — Вітаю нас із новорічним квестом.

— Ви жартуєте? — Марта підняла брови.

— Трохи, — усміхнувся він кутиком губ. — Інакше я почну нервувати. А я собі пообіцяв цього не робити до опівночі.

— Мені зараз не до жартів, — вона схрестила руки. — Я їхала шість годин.

— А я чотири. Пропоную вважати нічию.

Вона фиркнула.

— І що ви пропонуєте?

— Очевидне, — він оглянув квартиру. — Хтось із нас іде.

— Чудова ідея. Ви йдете.

— Мені подобається, як ви мислите, — сухо відповів він. — Але ні.

Марта підійшла до вікна. Світло гірлянд відбивалося в склі, підкреслюючи її профіль — різкий, злегка напружений. Вулиця була переповнена людьми, таксі повзли, як черепахи.

— У місті немає жодного вільного місця, — сказала вона. — Я перевіряла ще в поїзді.

— Я теж, — він зняв шарф і кинув його на крісло. — І знаєте що? Мені дуже не хочеться святкувати Новий рік на вокзалі.

— А мені — з незнайомцем.

— Тоді у нас проблема.

Вона повернулася до нього.

— Я не вмію домовлятися.

— Я теж, — він трохи нахилив голову й усміхнувся вже відкритіше. — Але, здається, доведеться спробувати.

Марта глянула на валізу, потім на диван, потім знову на нього.

— Тимчасово.

— Безумовно.

— Без дурниць.

— Я образився, — серйозно кивнув він. — Я сама серйозність.

Вона закотила очі.

— Ми просто доживаємо до ранку. І все.

— Домовилися, — сказав він. — До речі, Андрій.

— Марта, — відповіла вона після короткої паузи. — І не думайте, що це початок чогось.

— Навіть не збирався, — він глянув на годинник. — Але до Нового року ще шість годин. Пропоную не вбити одне одного.

— Подивимось, — сухо сказала вона.

А за вікном Чернівці світилися гірляндами, ніби знали більше, ніж вони обидва.

Моя нова історія. Двоє незнайомців, одна квартира і одна ніч — нехай хаос починається!  Підписуйся і зберігай, щоб не пропустити, чим усе закінчиться!