Глава 10

Електричка вже рушила. Єва, дивлячись у вікно, знов почала поринати у свої невеселі думки. Як раптом над самим вухом пролунало:

- Привіт!

На сидіння навпроти дівчини плюхнувся Андрій.

Єва трохи пряником не вдавилася від несподіванки.

- Привіт. Будеш пряник? – автоматично запропонувала вона хлопцю, розгубившись.

Щеня лише хвостом більше замахало, не відриваючись від своєї іграшки.

- Так. Дякую.

Він взяв запропонований пряник та відкусив шматок.

- То ми ще й в електричці попутники, – з посмішкою сказав хлопець, відкушуючи ще шматок від пряника.

- Виходить, що так. – Єва була рада й спантеличена цими обставинами водночас.

- Я бачив, як ви з Білкою заходили у вагон цієї електрички, – зізнався він, – от і підсів до вас. Мені теж у цей бік виявилося. Зі знайомими веселіше їхати.

Дівчині подобався веселий темперамент хлопця. Та й зовнішність у Андрія  теж приваблива. Зі знайомими дійсно веселіше їхати. Вони розмовляли про все та ні про що водночас. Вона й не помітила, як електричка під’їхала до платформи, де їй виходити.

- Моя зупинка!

Поспіхом підхопивши рюкзак та собаку, вона попрощалася зі своїм подвійним попутником та випурхнула з вагона.

Електричка, закривши автоматичні двері, рушила далі. А Єва, спустившись з перону, попрямувала зі щасливим комочком по лісовій стежині.

Вони йшли з Білкою неспішно, насолоджуючись свіжим зимовим повітрям. Зима тут інша. Не така, як у місті. Сніг не танув, як у міській сирості, а вкривав дорогу та дерева білою пухкою ковдрою. Дерева стоять нерухомо. Важкі білі шапки на гілках. Дівчину з собакою давно вже перегнали люди, які зійшли з електрички. Вони поспішали до своїх родин у цей передноворічний вечір. А Єва, неспішно насолоджуючись морозним повітрям, брела з малою бешкетницею по зимовому лісу. Небо над головою яскраво-блакитне, прозоре. Ні хмаринки. Тільки ця нескінченна синява. І сонце – таке яскраве, що не можна дивитися прямо. Воно пробивається крізь гілки і розсипається по снігу тисячами маленьких іскор, що спалахують та гаснуть, коли ти йдеш між ними. Повітря чисте, аж дзвенить від живої тиші. Вдихаєш – і відчуваєш, як все зайве залишається десь там, за деревами. А тут тільки ти, ліс та тиша. Та зимовий ліс не порожній. Він просто відпочиває. І коли прислухаєшся до нього – здається, що він дихає. Вони неспішно йшли, прислухаючись до цієї живої тиші.

Білка дріботіла поряд, швидко перебираючи своїми короткими лапками, та з цікавістю розглядалася довкола. Ось уже й великий дуб. Вони з Білкою звернули праворуч на стежку, що йшла понад річкою, то заглиблюючись у ліс, оминаючи порослі очеретом ділянки, то знов звертаючи до води. У річки береги вкриті снігом. Рівним, білим, він спускається до самої води. Вона не замерзла повністю, тільки край. Там, де вода торкається берега, — тонкий прозорий лід. Він крихкий, з маленькими бульбашками всередині. А вода темна, повільна. Річка блищить. Та не яскраво — м’яко. Гілки дерев на березі схиляються до води, кидаючи на її поверхню темні лінії відображення. І ось раптом – перша сніжинка. Вона повільно падає, кружляючи в повітрі. М’яка, пухка, велика. Потім друга. Ще одна. І ось їх вже багато. Вони тихо, неквапливо падають на землю. А навкруги тихо-тихо. Лише приглушений плескіт води об крижаний край берега.

Єва ризикнула та спустила Білку з повідця. Та, радіючи, почала плигати та хапати зубами сніжинки.

Гралася, забігаючи вперед та часто озираючись. І якщо, на її думку, до хазяйки було далеченько, то бігом поверталася назад, віддано зазираючи у вічі дівчині та махаючи довгим хвостом.

— Яка ти Білка? — звертаючись до собаки, сказала дівчина. — Он хвіст довгий, вуха стирчать, сама гладенька. Ти скоріш на мишу схожа, ніж на білку, — і розсміялася.

Та згодом нахмурилася. Згадала питання матері про Дмитра. Знов дума скувала тугою серце. Коли була зайнята клопотами з цим собачам, було якось не до цих роздумів, а зараз…

Залишившись на самоті зі своїми думками, знов стала себе жаліти. Знову зрадливе відчуття образи накрило її. Сльози мимоволі виступили на очах. Вона опустила голову, крок сповільнився. Собака, ніби відчуваючи стан хазяйки, підбігла. Оперлася передніми лапками об дівчину та смішно підплигувала, просячись на руки. Єва підняла її.

— Що, замерзла? — прошепотіла вона, притуляючи до щоки теплу шерстку.

Єва прискорила крок. Вже зовсім скоро вони вийшли на галявину. Ще зовсім трохи — і там на пагорбі вже видно їхній будинок. А далі пішли хати їхнього села. Річка круто звернула, роблячи велику заводь. Якраз там, де росли старі верби, схиляючи свої гнучкі гілки до самої води. За річкою пасовище. Там літом найсоковитіша та найгустіша трава. Зараз воно стоїть біле, засніжене. Ось і будинок її батьків. Над ним білою смужкою тягнувся вгору білий димок. Зараз вона так чітко бачила картинку зі свого сну. Ніби крізь скляну новорічну кулю дивилася на все це. Тільки уві сні небо було темне, нічне, з яскравими зорями. А зараз — блакитне. Як очі в Андрія. Єва навіть трохи засумувала, згадуючи попутника. Та помріяти не дала Білка. Вона почала вмощуватись у дівчини на руках, стараючись вмоститися зручніше.

- Яка ж ти невгамовна, – промовила Єва та поспішила до хати.